Розділ 1 Клуб самотніх жінок

       Розділ 1. Клуб самітних жінок

Вогні нічного Києва манили до себе. Здалеку, з лівого берега Дніпра здавалося, що перед оглядачем відкривається панорама не сучасного міста, а якоїсь древньої фортеці, купола якої золоченими банями сяяли на сонці. Правий крутий берег Дніпра був покритий зеленими деревами, в яких втопали серпантини доріг і набережна.

Десь там кипіло життя, вирували пристрасті, цвіло кохання і ходили самотні жінки. Вони ішли не поспішаючи, якби пливучи по воді з гордо піднятими головами. Їм не було куди поспішати – дома їх ніхто не чекав, їх час був не обмежений.

Такі жінки відрізнялися від вічно заклопотаних і заморених побутовими проблемами заміжніх жінок. Вони тільки-що вискочили з офісу, чи прохідної заводу, а в їх головах вже крутився план на вечір. Поглядаючи на годинник і намагаючись не запізнитися в дитячий садочок тягнули в руках сумки, доверху набиті продуктами. В їх головах уже зранку був створений план дій на день.

Ні. Не план відпочинку, як це буває в незаміжніх жінках, а план виживання її сім’ї. Але,  такі жінки, не зважаючи на свою втому і заклопотаність, вважали себе щасливими і на свою долю не скаржилися.

В цей час їх чоловіки, не поспішаючи, спокійно дудлили пиво, обговорюючи міжнародні обставини в світі  в невеличких забігайлівках, які розкинулися на кожному кроці по Києва. В цих ганделиках продавалося саме те, що  було потрібно втомленим роботою і сімейними потребами чоловікам – пиво.

В одному із них, в тіні під розлогим деревом, на перевернутій бочці, як завжди, стояли кухолі пива, валялися залишки від тараньки в перемішку із шматочками хліба. Навкруги юрбилися чоловіки, смачно покурюючи свої цигарки, професійно випускаючи в повітря цілі клуби диму. На землі стояли пусті дерев’яні ящики замість стільців, на яких сиділи найбільш шановні і поважні любителі пива.

Мимо них поспішаючи проходили домашні заміжні жінки, скоса зиркаючи на оте збіговище різного віку чоловіків, намагаючись ненароком знайти серед них свого благовірного і безробітного чоловіка. Для кожної із них достатньо було одного погляду, щоб впевнитись в локації свого «коханого». Впевнившись, що серед  «чоловічого братства» не проглядається їх суджений, жінки продовжували свій шлях -  хто додому, хто до дитячого садочка, або до школи.

 Їх життя після робочої зміни тільки продовжувалося. Але це була інша зміна, інша праця.  

 Втім, саме це для більшості із них називалося сімейним щастям.  Якось так трапилося - з часом кудись зникли оті прекрасні весільні відчуття. Ейфорія щастя з часом зменшувалася, поглиналася звичкою і потім, так років через тридцять-сорок, перетворилася в буденність, несприйняття і, навіть, агресивність один до одного. Куди ділися оті теплі і захоплені погляди, приємні дотики і  радість спілкування.  

То була уже Звичка… Ота стара і зігнута «звичка», яка як  іржа з’їдає кохання,  ніжність і розуміння. Буденність життя, турбота за дітей, боротьба за виживання швидко перетворює закохане подружжя в агресивне втомлене життям кодло людей, які змушені терпіти і жити один із одним до кінця свого життя.

Рідко зустрічається гармонічне існування  сімей на протязі хоча б двадцяти років. В основному виясняти відношення починають з десяти років, коли перші прекрасні почуття починають тьмаритися і тихо-тихо перетворюються на Звичку.

 Звичка з часом, замінить все, що було до того. Життя чоловіка і жінки змінить своє направлення.  Центром домашнього життя стають діти, на їх батьки починають покладати міражну надію, відмовляючись від свого життя, від  мрій, концентрувавшись на вихованні дітей.  Втім, виховувати дітей, як потім стане для них зрозуміло, було не так просто. Їх батьки не вчили їх цьому, бо і їх ніхто не вчив. От і виходить – кожен ліпить, як вважає за потрібне зі своїх дітей,  своє уявлення людини, професійного і відповідального працівника, патріота чи алкоголіка в міру свого досвіду і своїх пороків.

Втім, про це їм не розповідали в школі, не говорили дома – батькам було не до дітей. І це не дивно – вони мали заробляти гроші… Оті папірці, які вирішували долю, добробут і майбутнє їх самих і їх дітей.

    Держава не вмішувалася в сімейне виховання, як це було колись, раніше. Їй було не до того. Інфляція, дефляція, стагнація, дефіцит, профіцит, падіння курсу валюти – ну хіба тут до виховання. Безробіття, проституція, кримінал, нелегальна торгівля, наркотики.  То був час народження нових держав. Вони, оті пострадянські держави, і самі були, як малі діти, яких теж потрібно було вирощувати і виховувати.

Одним словом, батькам було не до дітей, а державі – не до батьків. Про виховання і мораль дітей забули. Забули про сім’ю, основу суспільства. Змінювалася система існування всього, раніше звичного і доступного.  Несподівано, побудована раніше система управління, зламалася і механізм почав працювати з перебоями. На полках магазинів зникли товари, продукти, спиртні напої. Утворювались величезні черги, без яких уже важко було уявити існування цих людей, які поступово перетворювалися на інші створіння з іншими принципами.

 «Людина – людині вовк» - от який принцип замінив минулий «людина –людині товариш і брат».

Зникла рівність, відроджувалась приватна власність. Знову виникли багаті і бідні, бездомні і нікому не потрібні люди. Де там уже до моралі… до виховання дітей – потрібно було фізично вижити уже сьогодні, а потім… потім, колись, згадається про виховання…