Подорож до Асадії

З запасів взяли хліб, воду, овочі і фрукти і вирушили в дорогу. 
Пішли за місто, в сторону покинутих будівель, де менша вірогідність зустріти роботів – наглядачів. Йшли під гору, вже стомились як прилетів величезний, яскраво - червоний птах. Такий великий, що підняв четверо дорослих і одну дитину.   
-Це птах Онікс – про нього є ще опис в Книзі. – Сказла Люсія. 
- Я таких птахів бачила на сторінках казок. – Подумала про себе Міра. 
 
-Які люди маленькі. - З захватом кричав Міхал.  
А серце Міри стискалось від страху і вона ще міцніше притискала до себе сина. Вид був гарний, але Міра дуже боялась висоти, тому дивилась тільки вперед, на блакитно - прозорі хмари. 
- Невідомий об’єкт в небі. Думаю, що нам він може зашкодити. - Повідомив один з роботів. 
- Приготуйте ракети. – Наказав головнокомандуючий. 
- Ракета випущена. Об’єкт пошкоджений. – Доповів робот. 
- Він повинен бути знешкоджений. Ще раз запускайте ракету. – роздратовано відповів головнокомандуючий. 
- Об’єкт відбив ракету, вона летить в нашу сторону. – Доповів робот. 
- Включити опцію само знешкодження. – Наказав головнокомандуючий. 
- Через дві секунди вона вибухне. - Доповів робот. 
- Ми ще пожалкуємо про те, що не знешкодили цей об’єкт вчасно – Розлючено крикнув головнокомандуючий. 
************************************************************ 
Справа не в об’єкті, якась невідома сила захистила цих людей. І ця сила така потужна, що відштовхнула ракету. 
На крилах ще одного червоного птаха Онікса летів невідомий чоловік. Міра навіть повернула голову в його бік з цікавості.  
- Крім нас, ще є інші люди, які шукають країну Асадію, яким нестерпно жити в «сучасному» світі. – Сказала Міра. 
- Я впевнений, що крім цього чоловіка, по всій земній кулі ще багато таких. – Підтримав  дружину Олек. 
 
Ранений птах змахнув крилами, обгорілі пір’я засяяли яскраво – червоним світлом і з’явилось нове.  
Птахи залишили їхсеред чагарників  та покинутих домівок. Незнайомий чоловік теж був з ними. 
- Як вас звати? - запитала Міра. 
- Йосип.  
Йосип не був схожий на «сучасних» людей. Карі , аж чорні очі, світла посмішка, чорне волосся, грубий одяг. Бабуся Люсія не хотіла продовжувати шлях з ним. Її молодий товариш Вік, здається, зміг би полюбити кожного, тому мовчав. Міра повірила йому. Майже єдиноголосно Йосип був прийнятий в їх команду мандрівників. 
:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::: 
В звичному світі Йосип любив свою роботу. Працював майже без вихідних, тому до теперішнього часу не мав родини. Він знайшов себе в риториці. Його ідея — це так звана ідеальна комунікація і трансцендентна риторика. Він стверджував, що гармонійне суспільство може існувати тільки тоді, коли воно послуговується ідеальною риторикою, спілкування між людьми доводить суспільство до гармонії.  
На жаль, спілкування стало під забороною, для Йосипа це стало трагедією, адже це був його стиль життя. Тому і Йосип поглинувся в світ технологій. 
:::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::: 
Люсія трималась осторонь, але її посмішка сяяла все яскравіше і яскравіше. 
Всі відвели увагу від Йосипа і почали роздивлятись все навколо. 
- Так багато старих будинків, можемо зупинитись в цьому. Міра показала на старий будинок з дерев’яними вікнами та дахом. Таке відчуття, що господарі нещодавно залишили його. 
 
Йосип дістав фотоапарат і почав  фотографувати нове місце. Він викладав фотографії на сторінках інтернету. Повність всі недоліки не можна за коротий час викорінити з серця. 
Мірі і Олеку це не сподобалось. Міра спокійно відійшла в сторону і відвела сина теж, даючи зрозуміти, що вона не хоче брати в цьому участь. 
- Зараз все під контролем. Ти що не знаєш?- Сказав Олек. Олек відійшов подалі від Йосипа. 
Треба було йти без нього. – Дивлячись на Міру та Віка сказала Люсія. 
Всі зайшли в хатину, бо сонце незабаром мало зайти за небокрай. 
Всередині був старовинний інтер'єр, стіни, меблі та підлога з дерева, досить затишно. На жаль, «сучасні» люди покинули такого типудомівки заради "безпечних", з екологічно - чистого матеріалу. Поселились подалі від хащів, дерев та річок. По останніх новинах, саме в таких місцях безліч інфекцій, небезпечних комах. 
Подорожуючі дістали продукти. 
- Їсти взе хоцю. - Голосно кричав Міхал. Він сів за стіл найперший, чекаючи на вечерю. 
Міра заметушилась, швидко приготувала вечерю.  Всі дружньо та навіть по – сімейному сіли за стіл та смачно поїли. 
- Смацьний, дякую. - Радісно сказав Міхал. 
- Будь ласка, мій хороший. – Відповіла задоволена мама. Як добре коли в дитини гарний апетит. 

Тим часом, в «сучасному» світі, вечеряли фабрикатами купленими в магазинах. Екологічно запечатана страва не зашкодить організму і не треба витрачати час і зусилля на приготування. Такий спосіб харчування досить швидко увійшов в життя людей – роботів. 
Пішли готуватись до сну. 
На диво, ліжка були як нові, застелені постіллю, зверху покриті поліетеленом. Міра і Люсія застелили чисті простирадла, що взяли з собою і всі зморені, швидко заснули в теплі і тиші, хто втрьох на одному ліжку, а хто в двох, а хто один. Різниці не було, головне – це тепла та чиста постіль. 
Сталось, як  казав Олек та інші. На ранок, не встигнувши прокинутись, почули: 
-"Прийшов наказ з департаменту. Ви йдете з нами і будете служити на процвітання своєму місту. Заборонено покидати кордони свого рідного міста. Це може бути смертельно – небезпечно для вас самих. Правительство турбується про вас. 
Йосип маючи горду натуру відкрив вікно і почав щось доказувати про права на свободу, права вибору і таке інше.  
- Що докажеш роботам. - Коротко сказала Люсія. 
Роботи не могли наблизитись до подорожуючих, прозорий кокон покрив хатину. Щось або хтось було на їх стороні. Поряд з ними був той, якого вони не бачили,але відчували його силу, допомогу та підтримку. І цей хтось відкрив тунель в підлозі. Посеред дерев’яної підлоги з/явивсь прохід. Міркувати не було часу. Зібравши рюкзаки, всі без єдиного слова спустились в темний тунель. Моторошно, страшно, стіни давлять, але це єдиний вихід.  
Покинути Йосипа вони не могли. Люсія і Вік відкрили Книгу, в той час світло осяяло темряву і маленький промінчик полетів до душі їх друга. Світло з книги покрило гординю та впертість. Йосип впевнено та спокійно поліз до тунелю. Невеличке випробування він пройшов. 
Посланці з департаменту ще стояли біля хижини чекаючи на всіх. Вони, великі та могутні, боялись сили, що оберігала цих людей, тому не заходили до хатини. Вона могла їх знешкодити. Коли прозорий кокон зник, зайшли в середину, але там нікого не виявилось. Роботи повернулись до бази ні з чим. 
 Подорожуючі йшли, в надії побачити вихід з темного тунелю, розуміючи, що департамент буде і надалі присліджувати їх, були дуже обережні. 
Найдивовижніше, що Міхал слідував за татом і мамою без єдиного звука.  
Мірі було дуже страшно, стіни давили її і стискали тіло. Це знову слід з дитинства. 
Вік йшов попереду, потім  Олек, маленький хлопчик Міхал, Міра, бабуся Люсія, в кінці Йосип. 
- Хоцю хліба. -  Сказав Міхал і відлуння пішло по всьому тунелю. 
Потерпи, мій маленький, потрібно спочатку вийти звідси. – Ласкаво сказала мама. 
-Тут два повороти , куди йти далі. - Голосно закричав Вік. 
- Тихо, слухайте. - Прошепотів Олек. 
-Вода! - Радісно крикнув маленький Міхал 
- Так, правильно, будем йти на звук води, там вихід. - Сказав Олек. 
У всіх на обличчях з’явилась посмішка, пришвидшили рух.