Біля школи...

-Це все через тебе! 

Вона стояла навпроти повного безладу. Попіл та вогонь покривали землю, яка ще недавно мала вродити. З очей текли сльози, але зробити вона нічого не могла. Мавка просто не мала змоги стримувати себе. Уля тримала якийсь лист, але його підхопив вітерець, понісши хто зна куди. 

-Я не хотіла! Це не я! Чесно! 

Але ніхто її не чув. Усе перетворилось на сіре та темне, втративши кольори. Дівчина бігла вперед, шукаючи відповіді, але не знаходила їх. Чиясь рука з'явилась на плечі, і Катя відчула, що ніби притискається до того бруду, що був під нею.

-Ти така, як і я,- казав твердий голос позаду. 

-Ні! Ні! Я не ти! Я не така! Мамо! Мамо! 

Ноги хутко побігли вперед, та враз тіло впало на той попіл та сльози, що котились з обличчя. 

-Це все через мене?-хрипким голоском спитала Мрійниця майже до себе.

У світлі Місяця було видно лише її силует, що вже не мав змоги піднятись. Просто мрія, що вмерла…

Вона прокинулась спітніла на ліжку. Ще була ніч. Темна та водночас таємнича, яка може сховати будь-кого та будь-що. Сівши на візок, поїхала на подвір'я, аби подихати свіжим повітрям. Катерина пам'ятала, як разом з дідусем сиділа на ґанку, дивлячись на зорі та слухаючи дивні історії про Перелесників, Нічниць та інших створінь. Від цього потекла кришталево-чиста сльоза. 

Двері відчинились, і вона помітила… попіл. Землі не було та навколо царював лише хаос та біль. Катеринка затулила руками рота, боючись закричати. Вона помітила постать, що стояла на даху одного зі зруйнованих будинків. Ця людина посміхнулась.

-Це все через тебе, мале дівчисько!

З цими словами невідома кинулась на неї, але Мрійниця встигла прокинутись. 

-Ні!-вигукнула вона, скочивши з ліжка. 

Вже був ранок. Сонечко лоскотало щічки, які вже встигли почервоніти. Узявши портфель, зайшла до кімнати дідуся. В нього завжди чисто та прибрано. Ось такий її дідусь. Як він тепер? Чи не сумно йому вічно спати та бачити сни? А якщо насниться якесь страхіття? 

-Діду, ти… зрадник! Зрадник! Як можна було мене так кинути?! Дідусю!-сльози текли струмочком, не зупиняючись. 

А от недавно вона зовсім не любила його. Злилась, що забрав її з дитячого будинку, а тепер що? Що ж ти плачеш, Катеринко? Тепер вільна! Самостійна! Але… зовсім одна.

Вона махнула долонею, і прозора рідина з'явилась в руці. Далі вітерець піднявся догори, прохолодний та,на диво, приємний. Руку оплела цупка ліана, немов змійка. На ній виросло декілька листочків, але тут спалахнув червоний вогник, і все вмить зникло. 

-Я Людина Мороку,-сумно сказала Катя, зачинивши за собою двері.

Дорога до школи була занадто складною в цей раз. До голови прийшли слова Фелікса:”Всі ці друзі не для нас, Пам'ятаєш складний час? Всі кудись пішли тоді, Геть цей сум і песимізм!” І чого йому завжди самотньо та боляче? 

-Досить Катю! Геть цей сум та…,-вона застигла на мить. І знов цей Фелікс зі своїми словами! От чого не може про нього не думати? От врятував з будинку, то і молодець! Але от до мізків лізти-занадто! 

Вона зайшла до класу та сіла на вільне місце біля вікна. Невдовзі прийшла Уля та розмістилась поряд. 

-Щось трапилось?-спитала дівчина.

-Н-ні! Просто думки погані до голови лізуть…

Уроки, перерви, їдальня… і… Нарешті танці! От тут ти можеш по справжньому відчути свободу. Наче птах полетіти за своєю мрією. Робити ті рухи, які хочеш. Відчувати кожен порух вітру та землі під ногами. Або ж намагатись уявити. 

Юрика все не було. Білозерський чомусь уперше затримувався, тож Катя пішла перевірити, чи все добре. Вона помітила його та декількох хлопців. Він сміявся та балакав з ними. Дівчина підійшла трохи ближче, аби почути.

-І ти серйозно танцюватимеш з нею? 

-Хлопці, заспокойтесь. Звичайно,що ні. Просто хочу зняти з її оченят ту мару ідеальних людей,-Юрик почав сміятись, і Катя відчула, як її серце стиснулось. 

-От уявіть: приходимо ми всі на бал, а я такий ні. І вона просто:”Плям!” і обличчям в бруд! Яка дурна дівчина! Думала, що покохаю якусь…

З очей бризнули сльози. Мрійниця стиснула руку в кулак та ледь стримувалась, аби не закричати.

-ІНВАЛІДКУ.

Вона швидко втікла. Просто зникла. Її очі налились солоними сльозами, і вже не могли ані радіти, ані сміятись. Він вбив її не ножем, а словом. “А боляче ж, трясця”,-подумала Катеринка. “Та нічого, я сильна! Я ж Мавка!”. 

Фелікс пройшов повз і відчув, як йому стало неприємно. “Щось сталось”,-подумки промовив до себе, побігши в протилежний бік.

-Що сталось?!-вигукнув Фелікс, дивлячись на Білозерського.

-Та нічого ж, а що наша принцеса дізналась правду? Ну то і на краще. Хоча б не буде лізти до мене зі своїми:”Юрику, то, Юрику, сьо!”. Тьху ти! 

І тут хлопець вже не міг себе тримати в руках. Він швидким вихором налетів на Юрика, поваливши його на м'яку траву. Земля та гілля дерев розлітались навкруги, а Фелікс разом з Білозерським качались по асфальту, намагаючись побити одне одного. Хлопці відбігли убік та почали позирати на учнів восьмого класу. Дітей ставало все більше. 

-Як ти міг, підступний!-заволав Фелікс не своїм голосом.

-А що? Шкода дівчинки?-почав хрипіти Юрик, але здаватись не думав.

Аміса Спе притиснув його голову до землі, аби той не мав змоги бити його. Хлопцеві залишалось лише підкоритись та послухатись ворога, аби той нічого не зломав.

-Ти гидке, гидке створіння! Ти гірший за Мертву мрію, бо вона хоча б щось може відчути! Ти ж закам’янів через свої гроші та самозакоханість! Я тобі покажу що таке бідність! Я тобі покажу, як це стояти, бачучи, що твоїх рідних поглинає вогонь! Я тобі покажу те, що вона відчувала тоді! Як це буди прикутою до крісла! Я тобі покажу! ТИ ВВАЖАЄШ НАС ГІРШИМИ?! 

Юрик почав виправдовуватись, але Перелесник вже й сам не міг зупинитись. Він тримав хлопця на землі, аби той не піднявся та не втік. Його очі спалахнули гнівом, і він закричав ще дужче: