Чарівна втеча, або ж Жахливі новини

-Тож який сенс втікати?- сказавши це, Мері Кроусен пішла, сильно гримнувши дверима, мов хотіла вбити мізерного павучка, чи комашку. І від думки, що її уява могла зобразити саме мене, як ту істоту, стало ой як кепсько на душі!

Велике вікно, але от летіти звідси занадто низько. Та й нереально. Тож ідею з чарівною втечею, я відкинула. Залишаються двері. Уявімо картину першу: я перевірила, чи та зла жінка пішла спати. Бінго! По телевізору якраз переглядає сонні новини тижня(якщо такі існують, звичайно). Фоко кудись поїхав, тож головний вихід пустий! Збираюся та виходжу з будинку. “Куди це ти?!”. Зовсім забула про того Дворовика! Тож цей план відпадає.

Ммм, що ж робити? От як у фільмах точно не вийде втекти…Стоп, я ж Мавка. Тоді можна спробувати…

З цими словами махнула рукою в повітрі, але нічого не сталось. Дідько, браслет! От тепер можна накритись ковдрою та читати заповіт. Я ж не втечу без цих чотирьох стихій. Та хоча б однієї… Маленької, беззахисної. Ну вітер, чи щось таке підійшло б. 

Іґніс лежав на ліжку, муркочучи під сонячними промінчиками, що пробивались з вікна. Таку істоту точно не запідозрять в чомусь поганому. Точно! Я повинна стати такою, щоб Мері Кроусен подумала, що я точно не втечу, тож і охорона не потрібна! 

-Йди вже вечеряти!- гукнув знайомий байдужий голосок. Здавалось, що замість цих слів міс Кроусен сказала:”Йди, лебідонька, будемо тебе труїти!”. 

Тож я якось злізла з ліжка, що стояло біля вікна, а тому на мене падало купа сонячних променів. Вже вечоріло. Я думала, що зараз ранок, але, напевно, я проспала значно довше за один день. Іґніс замуркотів та підняв одну свою руду лапку вгору, аби вилизати її. 

-Чудне ти створіння!- сказала я та узяла кота на руки. 

Не буду казати що до важкості сходів. Для візка це взагалі справжнє пекло! Тож Мері Кроусен вже накрила на стіл. Вона поглянула на мене холодними, мов крига, очима та вказала на стілець. Я посміхнулась їй у відповідь, і на мить запала легка мовчанка. Я навіть почула, як пролітає комарик повз нас.

-Більш схоже на вискал,- сказала вона та пішла на кухню, аби віднести тарілки.

-Снігова королева!-прошепотіла я. 

На вечерю у вишуканій тарілці лежали млинці та інші приємні солодощі. Я хотіла вже накинутись на страву, але мене зупинив різкий запах лісових горіхів. Він здавався вбивчим та настільки неприємним, що мені ледве не стало погано.

-Ем, міс,-гукнула я. Через хвилину з'явилась Мім Кроусен зі своєю вишуканою сукнею, мов ліс, який населяло безліч істот з далеких закуточків Анґевісу. 

-Що тобі? 

-Я не їм горіхи, пробачте, але чи… можливо,... аби Ви дали щось…

-Інше?

-Так!- вигукнула я, в надії, що Мері не така вже й погана.

-Звичайно! В нас же тут цілий торговий центр! От розпестив тебе дідусь. І місто те! Що хочу те і їм. Так? Але тут ти будеш їсти те, що даю. Якщо ні, то з голоду помреш, і ніхто навіть не згадає,- і я почула дзвінкий, мов струмок сміх, що переріс у глузливий та жахливий. Міс Кроусен, заспокоївшись, подивилась на мене зверху вниз. Я відчула на собі тяжкі важелі, що ніби притиснули мене до землі, роблячи маленькою, як та комашня на підвіконні. Опустивши очі вниз, подивилась на свої ноги. Зовсім нерухомі. 

-То будеш вечеряти? 

-В мене алергія…,-тихо відповіла я.

-О, Боже! Не хочеш їсти, то не треба! Навіщо ж мені голову так місити?! Я їй слово, а вона мені десять. То йди до своєї кімнати голодна! Подивимось, як завтра заспіваєш, Мавко,- останнє слово вона сказала крізь стиснуті зуби. Дрімота в моїх очах стала лихою та злою. Мов Людина Мороку, хоч нею і не була.

Я спокійно пішла до своєї кімнати, але наостанок почула дещо:

-Тоді викину це псам на вулиці. Після тебе все одно ніхто не їстиме.

Зневага, біль, печаль та сльози-це все, що я відчула в ту мить. На моїх очах мене ж принизили до комашні, до собак. До безхатніх барбосів, що сидять під хатами, аби їм дали хоча б крихту хлібу. Ні, я це не терпітиму! Я Катя,сильна дівчина, що так просто не здасться. 

Як казала Богдана:”Втеча-останній шанс на спасіння”. 

Тож я пішла до своєї кімнати. Крокуючи коридором, помітила старий комод, з вирізьбленим малюнком вогню та метелика. Здавався досить поважним та великим. Дзеркало виглядало зовсім запилюженим. Немов його вже купу років не чіпали. Це мене здивувало, бо в будинку панувала краса та чистота. Тож я протерла рукою скло та відчинила одну з шухляд. Там було зовсім порожньо. 

От якби ж то тут опинився той флакон з рідиною… Я б змогла легко втікти. Зачинивши шухляду, хотіла вже йти, але почула якийсь тріск та дивні звуки. Немов хтось намагався вийти звідти. Відчинивши шухляду, помітила маленький флакон, наполовину заповнений рожевою рідиною. Нічого собі! 

Зачинивши шухлядку, помріяла що до морозива. І тут знов комод почав трястись,тож я відчинила його, і… Воаля! Склянка холодної смакоти зі смаком… горіхів. Жахіття та й годі! Напевно, шухляда так вирішила сказати мені:”Бувай!”. Тож чарівна рідина є, тому я зможу потрапити додому! 

Зайшовши до кімнати, зачинила двері та почала думати про свою героїчну втечу. План з вікном повернувся, тому я хутко відчинила його, поглянувши вниз. 

Літавиці, гора… Дворовик-це було найменше, що мене хвилювало. Еге ж! Який там зараз Дворовик? Літавиці набагато страшніші істоти, та й як там потім з гори додому потрапити? Ех, паркан легко можна перелетіти, а от з Літавицями… Та думати немає часу. Фоко поки немає “вдома”, тому я повинна втікти до його “величної” появи. 

З вікна подув легенький вітерець. Мені стало прохолодно, але зараз просто не мала часу думати про такі дрібниці. Іґніс подивився на мене сумними очима, повних надій та переживання.