Викрадення та Правда на поверхні

Чугайстер мав радісний настрій. Він дивився у вікно, мов поет, що радіє своєму творінню. Птахи цвірінчали, а інші тварини ховались в затінках трави та квітів від зрадливих людських очей. Фоко сів на стілець, задерши ноги на стіл. Його червоне волосся потроху колихалось, а очі грайливо блищали. Він мовчки спостерігав за мною, що прямо зараз була готова вибухнути від невдоволення. 

Так, втеча вдалась, але от я досі не могла зрозуміти ці переслідування. Хто він? Навіщо стежив за мною? І чи не шпигує цей чолов'яга для Тенебріса? Усе можливо. І це також. 

-Я довго шукав тебе, чесно кажучи,- почав свою розповідь Фоко.-В Країні Анґевіс дуже багато лісів, долин та народів. Мавки, Літавиці, Перелесники, чи… інший сорт, так би мовити,- його голос затих, і я почула легкий сміх, що переріс в гучний та неприємний. Немов блискавка била по обличчю, завдаючи нового удару. 

-Твоя мати була чудовою жінкою.

Я оторопіла. Щ-що він сказав? Звідкіля знав мою мати? Хто цей покидьок?! Навіщо він прийшов сюди? Ще й діда Тараса привів… 

Чугайстер легенько взяв мене на руки та поклав до ліжка, накривши ковдрою. Потроху я почала відчувати тепло та затишок. Але мій спокій перебив рвучкий голос Фоко, що аж ніяк не хотів заспокоюватись. 

-Я шукаю свою доньку, як вже наголошував. Були деякі обставини… через які змусив покинути свою родину,-чоловік прикусив нижню губу та відчув щось сумне. Хмара страху огорнула його, не відпускаючи поганих думок. 

-Навіщо це мені?- здивувалась я. Може, хоче аби я допомогла з пошуками? 

-Ось, тримай,- Фоко простягнув лист з каліграфічним написом:”Онучці, коли настане час”. Я узяла його, мов розпечений до сто градусів камінь та відкинула на диван, боючись хоча б відкрити його. Правда може лякати нашу свідомість. 

-Прочитай.

Руки несвідомо потяглись за листом, але страх не давав навіть схопити його. Не витримавши, Фоко розгорнув повідомлення та простягнув у мої худі та маленькі руки, що дрижали. 

Вуста потроху почали рухатись, а очі бігали, мов скажені кролики по степу, всіяному квітами та травою. 

“Люба, Катерино, я знав, що колись мушу 

розповісти тобі правду… 

Твоя мати сильно кохала твого батька, 

але вона забула про одну таємницю:

коли тебе ще не було, Олівія познайомилась

з одним хлопцем. Вони любили одне одного,

але через деякі обставини не змогли бути разом.

Тож я зараз в лікарні, і не можу тебе опікувати,

тому нехай моя опіка перейде до пана Фоко. 

Я тебе дуже люблю та не хочу, аби 

ти втратила дитинство в дитячому будинку.

Усього найкращого. Твій любий дідусь.”

Я ледь не втратила свідомість. Фоко-мій батько? Ні, ні, ні! Це якась помилка! Може, я сплю?! Може, цей чолов'яга замаскований Фелікс? Будь ласка, хоч би це не було правдою. Будь ласка! Мама ж не могла брехати. І батько… 

Ми завжди були разом. Ходили на прогулянки, читали казки перед сном, їли чізкейки з місцевої крамнички. Лише та жахлива ніч усе змінила. Вогонь, саме він забрав мою сім'ю! Вогонь, якого я боюсь усе життя. 

-Фоко… що означає ваше ім'я?- чомусь спитала я. На обличчі чоловіка з'явилось зацікавлення та одночасно стурбованість. Він махнув рукою, і в повітрі затанцювала стрічка полум'я. Яскраві іскорки ніби посміхались, даруючи легке світло. Очі Фоко заплющились, а потім наче спалахнули, разом з вогником надії зникла і полум'яна стрічка. Затамувала легка мовчанка, але тривала вона не довго, бо невдовзі чоловік знов забалакав трохи грубішим та гострішим тоном. 

-Вогнище. Моє ім'я означає вогонь. І так, якщо тебе турбує це питання, то я Людина Мороку.

Чугайстер навіть нічого не відповів. Його наче не було з нами. Дід Тарас увесь час просто дивився у вікно. Чи то ховаючи провину, чи страх, що вирував в його думках. 

-Тобто… я теж…

-Так!-вигукнув Фоко. Він підвівся та рушив до каміну, де давно нічого не палахкотіло. Його плащ трохи заколихався, а потім на кінцях почав горіти. Це зовсім не здивувало гостя. Він продовжував дивитись на пустий камін, ніби очікуючи чогось надзвичайно фантастичного. 

-Хай всі кажуть ті балачки,

Хай всі кажуть маячню! 

Так, я Мороку син й суму,

Так, і в мороку помру! 

І вогонь моє кохання,

І вогонь моя зоря,

Ті, хто каже про бажання 

Забуває справжнє “я”. 

Вони люблять і кохають,

Вони брешуть і живуть.

І одне одних вітають,

Самі ж в страху і помруть! 

Фоко-це ім'я моє є,

Фоко просто не вода! 

Фоко, то вогонь цвітеє,

Фоко-значить то краса.

І я почула лихий сміх, що просто вирував в моїй голові. Стало так погано на душі. Я не усвідомлю те, що мій батько Людина Мороку. Ні, моя мати добра та справедлива жінка, а тато-сама найкраща людина у світі. Не якийсь там злодій, чи пан! Він хороший, і завжди міг мене підтримати. Навіть якщо це правда. Я залишусь донькою Мрійника Дениса. Я буду його маленькою донечкою, хоча б уві сні.