Коли зупиниться серце...

В палату номер 17 зайшов доволі високий на зріст чоловік. Він почухав своє підборіддя,сівши на стілець, що стояв поряд з ліжком. В лікарні грала спокійна мелодія, допомагаючи відчути весну. Щебетали пташки, медсестри бігали по кімнатам, а лікарі попивали каву з молоком. Чоловік мовчки простягнув порожній аркуш паперу та ручку. Його лице виглядало стурбованим. Він очікував отримати приємну відповідь для його душі.

-Я хочу,аби дівча проживало зі мною,- спокійно сказав, досі тримаючи ручку та папірець.

-Якщо хтось і розповість,то це буду я! На жаль, тобі тут ніхто не радий, тож...

-Я очікував такої відповіді, але чи не знаєте Ви, хто врятував Вашу онуку? 

-Якийсь покидьок, що слідкував за нею,- посміхнувся старий. 

На це чоловік теж спробував підняти кутики рота догори. 

-Смішно... Тож...

-Тож ні, милий чоловіче.

-Але я теж маю право її опікувати!- вже нервуючи, заперечив чоловік.

-Та я також вже висунув свої вимоги. Вона залишиться в Смоківці, і крапка! А усю правду розповім теж я. Бувайте, Фоко. 

Прикусивши нижню губу, Фоко вийшов за двері. Враз аркуш паперу просто згорів у його руці. На підлогу попадали лише чорні шматочки, що невдовзі теж зникли з поля зору. 

***

Запах пиріжків, смаженої курки та свіжого лимонаду! Як це приємно, коли ти просто лежиш на ліжку, слухаючи музику улюбленого виконавця та читаючи якийсь коротенький роман, очікуючи щасливий кінець. Наче у фільмі! 

-Кать, ти тут?- до невеличкої кімнатки зайшла Богдана.

Біля ліжка стояла поличка з різноманітними книгами та квітами. Також величезне кругленьке вікно із затишними шторами зеленого кольору. На підлозі-килимок та стілець, на якому стояв теплий чай з ромашкою. 

Богдана сіла прямісінько на різнобарвний килимок та схрестила руки на грудях.

-Так добре, що ми відчинились! Еге ж? 

Катя лише кивнула, продовжуючи своє читання.

-І маємо перше замовлення... Шкода, що ти не хочеш допомогти,- з цими словами дівчина зробила ну просто янгольське лице та подивилась прямісінько в очі Мрійниці. 

-Тобі потрібна допомога?- з кам'яним обличчям спитала Катерина, досі дивлячись в книгу.

-Я знала, що ти ну просто справжня милуся! Красно дякую! 

-Угу,- відповіла дівчинка.

Богдана радісно вийшла за двері, легенько зачинивши їх. Її зустріла Уляна, що несла чай та цукерки в кімнату для гостей. Вони вже скоро мали приїхати.

-Ти ж це робиш, аби Катя почувала себе... Більш здоровою? 

-Вона не хвора, і не інвалід, якщо ти це мала на увазі. Це дівча може дарувати іншим надію, але спершу їй варто самій навчитись мріяти та жити мрією на краще. 

Віла, кивнувши пішла собі далі, залишивши подругу стояти посеред довгого коридору з безліччю рослин.

-Щось я зовсім забула про головне!- сказавши це, побігла далі.

Двері легенько відчинились, і з них виглянув маленький носик з ластовинням. Катя все чула, але спробувала посміхнутись. Вона тихенько прошепотіла до себе, стримуючи сльози, чи то від радості, чи то від суму.

-Дякую вам, дівчата...

-Ну виходь вже! 

-Та скільки можна?! 

На візочку з'явилася Катя. Вона була одягнена в зелену сукню з довгими рукавами та білим фартухом. Чорні чобітки здавались такими казковими та милими! 

-Яка гарнюня!-вигукнула Уляна.

-Та твій Юрик точно тепер бігатиме до нашого готелю хоч кожен день.

Від цих слів Катя почервоніла. 

-Та ви що, дівчата! Який там Білозерський... Ем, Богдано, а що тепер робити? 

-Почнемо з найлегшого: будеш відносити вечері в кімнати. 

-Звучить доволі легко!- вигукнула радісно Мрійниця.

Але через декілька годин, вона зрозуміла, що це зовсім не те. Богдана фарбувала нігті в кімнаті для персоналу, а Уляна вкотре забрала тепле какао від їхнього кухаря, аби віднести до нових гостей. 

-Це взагалі не легко!-плюхнувшись на диван, сказала Катерина.- Жіночці з третього не сподобалось те, що я ,бачте, налила не чай з пелюстками рожевих троянд, а чай з пелюстками червоних! Вони ж однакові! 

-Трішки різні,- сказала Уляна, попиваючи напій.

Катерина занурила голову в подушку та гучно закричала. Богдана аж з дивану ледь не впала. Подивившись на подругу лише сказала, киваючи головою: 

-Як там твої здібності? Вже навчилась ними користуватись? 

-Ні...

-Чому ж? З ними було б набагато легше. Чи ти... Боїшся? 

-Напевно...,- відповіла Катя, виринувши з-під подушки. Її блакитні очі блищали, приховуючи справжні страхи.

-Пригадую, як втікла. Так от, за допомогою того фокусу, що ти мене навчила. Двері просто:"Бах!" і все... Я не знаю, чи зможу їх використовувати, як допомогу в готелі, або ж при боротьбі з Феліксом і цим Тенебрісом...

-Ти ще забула Клаудію, Олексія Олексійовича та його Таємну лабораторію.

-Арх!- закричала Мрійниця на відповідь подруги.-Що їм треба? Навіщо ці бажання? Який в них сенс? 

-Який в них сенс!- повторила Клаудія, дивлячись у вікно.- Може, вже влетимо та покажемо хто тут хто?! 

-Чекай, ще зарано,- відповів Фелікс.

-Та я ж можу розбити вікно, загепнотизувати цих її подружок та вбити її, коли вона залишиться сама! Легко! 

-Замовкни!- гримнув хлопець. Він мовчки дивився на те, як Катерина щось розповідала, сидячи на дивані та розводячи руками в різні сторони. Чомусь йому стало смішно, і на обличчі з'явилась легка посмішка.

-Сподіваюсь, що це ти від геніального плану смієшся,- сказала Клаудія, піднявши одну брову.- Ну що там? Ще довго? 

-От тепер так! Чекаємо спочатку, бо вони кудись пішли.