Готель "Анґевіс"

Дід Петро відчинив двері. Співали пташки, цвіла абрикоса світлими квітами. Діти бігали та співали пісні про весну, аби вона минула з радістю. І тут дідусь помітив молодого хлопця у кепці та яскраво-синьому спортивному костюмі. На обличчі трохи темнуваті вуса наче у якогось француза з давніх серіалів його років. Листоноша радісно простягнув лист. 

-Від когось чекаєте відповіді?- спитав він.

-Не твого розуму справа!- відрізав чоловік, зачинивши двері.

Невеличка кімната з книжками різних видавництв. Раніше дід Петро обожнював збирати колекцію творів найвідоміших авторів: тут і Агата Крісті, і Тарас Шевченко, і Стівен Кінг, якого він так і не почав читати через бракування часу. Заховавшись за однією з поличок, відкрив листа. 

Перший рядок з аналізами одразу впав в очі. 

-Та що вони знають?!- з цими словами просто відкинув конверт в інший бік, а сам сів на стілець та задрімав. 

***

Медична допомога приїхала доволі швидко. Катя стояла, витираючи сльози. Біля неї Уляна та Сашко мовчки дивились на диво-автомобіль з якого кожні декілька секунд линув сигнал, а на вершечку сяяв "дивний магічний ліхтар". 

Лікарі поклали до машини діда Петра, а той лише махнув рукою онучці нібито говорячи:"Не турбуйся". Вона змахнула сльози рукою та почала намагатись посміхнутися у відповідь. Вийшло доволі награно. 

На даху за цим видовищем споглядав Фелікс. Його очі, як завжди, були безтурботні. Вони не виражали ніяких емоцій. 

-І чого це плакати? Ну полікують, потім повернеться. Це ж не на завжди! - говорив він до себе. Але сам розумів, що довго цих сліз не витерпить. 

-Люди дивнії створіння,

Коли час, то вже ревуть.

Люди дивнії творіння,

Нащо взагалі живуть? 

Є в вас час, то ви вируйте,

А нема, то не кричіть.

Чого серце ваше стогне? 

Хоч й всередині-граніт... 

Думки переповнювали голову. Каті здавалось, що вона зарас лусне, або зайдеться сміхом зі сльозами. Дівчина часто замість того аби плакати сміялась. Сонце сяяло, але зрадливі хмарки намагались закрити його проміння. 

-Жахливий день,- прошепотіла вона до себе.

-Чому?- за спини вискочив Юрик, тримаючи свій наплічник. Він, як завжди був веселий та щасливий. Катя посміхнулась у відповідь.

-Просто дідуся забрали в лікарню... Щось з серцем. 

-Старі часто хворіють, тож не переймайся,- прозвучало це не дуже, але Мрійниця все одно кивнула у відповідь.

І тут телефон задзвонив. Заграла знайома мелодія з пісні "Вірте люди у дива". Дівчинка обожнювала її, а коли з'явився телефон, то одразу поставила на дзвінок. 

-Ало? 

-Кать, підійдеш до мого будинку, добре?- це була Богдана. Її голос був таким, наче дівчина цілий день прибирала, а в кінці включила улюблений серіал під чіпси та Кока-колу. 

-Добре, стривай, а де ти живеш?! 

У відповідь пролунала тиша, а потім прийшло повідомлення з адресою. Білозерський з цікавістю поглянув на телефон. 

-О! Я знаю де це! 

-Справді? 

-Так! То пішли разом? 

На даху сидів хлопак в темному одязі. Його чорні крила нагадували крука. Він виглядав байдужим, але зі злістю в очах.

-О! Я знаю де це!- скорчивши гримасу, повторив Фелікс.- І чому я маю за нею слідкувати? Інших справ нема?! 

Вуличка, на якій росло багацько квітів. Люди продавали свіжу рибу, хліб та овочі! В повітрі вирував запах насолоди та щастя. Катя розглядала усе з круглими очима, мов у Сашка, коли він скуштував своє перше морозиво. "Водночас і холодне, але і приємне",- казав він. 

-О, дивись!- вказав рукою Юрик на магазин прикрас.

-Так, гарні,- відповіла Катя.

Її увагу привернув кулон у вигляді листочка. На зворотному боці був напис:"Дозволь собі бути собою". Дівчина довго крутила в руках прикрасу. Срібний ланцюжок був доволі тоненький та елегантний. Очі так захопились річчю, що просто дивились, і дивились на неї.

-Тобі це подобається?- спитав Юрик. Він узяв кулон до рук, подивившись на нього, мов на мертвого щура. 

Катя замахала головою, кажучи:"Ні". Білозерський поклав прикрасу на стілець, де поряд лежало ще декілька таких, але з іншими написами та пішов до дверей. Мрійниця сказала:"Бувай!" кулону та поспішила за хлопцем.

-Хм,- в подобі звичайного парубка, Фелікс зайшов до магазину. Він ,роздивившись прикрасу, єхидно посміхнувся. 

-Що ж, Катерино, ця річ може мені допомогти,- він почав сміятись, але продавчиня лише злісно поглянула, сказавши: 

-Ви купуєте, чи ні? 

-Ем, так!- вимовив Фелікс.- І запакуйте в якусь подарункову коробку. 

-Якого кольору?- не відчеплялась продавчиня.

-Без різниці! Хоча, краще блакитного. І швидше! 

Жінка лише закотила очі. Невдовзі чорна тінь вийшла з магазину. 

-Як гарно! - Катя роздивлялась дерева, на яких цвіли квіти вишні. Вона, наче танцюючи, ходила туди-сюди та кожного разу вигукувала:"Вау!", "Як незвично!", "Як милооо!". Білозерський лише намагався встигати за нею. 

Оминувши вулицю з крамничками, діти опинились біля будинку, двері якого обромляли лози винограду, що ще не встиг вирости. На вікнах стояли горщики з червоними рослинками, на порозі лежав килимок з написом:"Welcome", а з самого будинку линув запах свіжих пиріжків та чогось солодкого.