Те, що не бачать інші...

Від імені Фелікса: 

Я мав усе, і водночас нічого. Поля, безкраї ліси, пасовища, якими була всіяна вся країна... Я любив це. Кожен ранок, прокидаючись, думав, що сьогодні буде краще. 

-Дивіться! Це ж Фелікс! 

І знов подряпини, рани. Мені просто кортіло жити. Маленький хлопчик з різцем на серці. Я не маю права на нормальне життя? Хто сказав, що Перелесник не може бути добрим? Злі, злі створіння! І що зараз? Хочеться згадати, як усе було. З самого початку. Я маю пам'ятати це. Чому? Сам того не знаю, просто... Я хочу помститися усім, хто мене образив.

Це був тихий день. Як завжди, я пішов назбирати трішки гілочок для багаття, аби не змерзнути вночі. Це шкодувало б мені життям. Тож йшов і навіть не підозрював, що в той день варто залишитись вдома. Вона посміхнулась мені, сказала, що дасть тепло та дах над головою. Я був занадто маленький, аби не повірити. 

Мене привели до тихої білої кімнати. Там стояло ліжко, зовсім старе, металеве. Але я зрадів, бо це набагато зручніше, аніж спати під деревом, чи на камінні. Погодувавши, перевдягли в сорочку та штанці. Пані Ірина Іванівна, як вона себе назвала, дала мені значок з цифрою 17. Трошки нижче містився напис:"Перелесник. Експеримент 1". В той момент я цього не зрозумів. Що за "експеримент" було байдуже, адже я міг їсти й пити досхочу, тож ліг собі спати. 

Читати навчився лише в сім років. Тоді знайшов стару книгу з різнокольоровою обкладинкою, і мені так закортіло вчитись! Я перетворювався на хлопчика, на ім'я Спей. Чому обрав його і досі не знаю. Ходив до школи, а потім вчителі, зрозумівши мою справжню подобу, просто вигнали із закладу.... Але рахувати та читати я все ж таки навчився. 

Наступного ранку Олексій Олексійович привів до здоровенної кімнати. Саме тоді я познайомився з приладом Саскептор Спеі. В момент експерименту відчував просто жахливий головний біль, а потім... Рожева хмарка мрій полетіла в небо. Її затягнув Саскептор Спеі-2, і я заснув. 

-Хей, малий, як ти?- розплющивши очі, помітив старого чоловіка з сивою бородою та лисинкою на лобі. В нього був старий одяг та гачкуватий ніс.

-Нормально,- обурено відповів я. 

-Чого ти?

-Я не малий! 

-Ну добре, добре. Я Дмитро. То ким ти є? 

-Я Фелікс, Перелесник,- тихо відповів я, заспокоївшись.

Ми добре потоваришували один з одним, але кожен день Дмитру ставало все гірше. Я ще якось тримався, а от він... Та й роки давно не ті, вже давали збій. Потроху надія покидала мене. Зрозумівши, що мене добре обдурити що до житла та їжі, я захотів втекти. 

Тривога. В одному з кабінетів знайшов лікарський халат, аби мене не помітили. Втікти вдалося, але от... Дмитра я більше не бачив. Тільки на вулиці помітив яскраве світло від Саскептора Спеі, а потім тиша... Той чоловік не видав мене. Я чув його голос під час втечі: 

-Феліксе, біжи! І... Не дивись назад!!! 

Щось страшне тоді відбулось в лабораторії... Чи живий той старигань? Напевно, ні... Моя провина... Після цієї пригоди я пішов на гору. Там залишив останні свої сльози. Очі стали безжально -сірими, неживими. Саме тоді я й познайомився з Нічницею. 

Вона дала мені якийсь шматок хліба та молока. Пообіцяла допомогти помститись та здійснити мою мрію. 

-Ти зможеш знов радіти, любити, бути щасливим, але для цього потрібен ключ. Ключ Мрій,- сказала вона. 

Я погодився. Моєю метою стало лише одне-помститись цьому професорові Олексію Олексійовичу! Я маю показати йому, як це боляче та неприємно когось втрачати. Хай сам відчує це! 

Коли мені виповнилось 14, то я полетів до Львова. Там дуже сподобався цей рух, життя та щасливі люди, які ,чесно кажучи, почали підбішувати через пів години. Але тут в поле зору впала моя однолітка. Світле волосся, ластовиння, обурення на обличчі... Мені припали до душі її блакитні очі, які то сумували, то на щось ображались. Вона сиділа в дивній штукенції. Я раніше ніколи не бачив таку річ. Потім хтось назвав це візком, і я зрозумів, що він для того, аби пересуватись. 

Її ім'я я дізнався теж випадково. Дідусь, що приїхав за нею, назвав Катею. Катя-це слово повторювалось в голові декілька разів. І тут, стоячи на даху, побачив мрію, яка летіла рожевою хмаркою. Так, я вбив цю надію. Та чомусь стало якось неприємно на душі. 

Захотів зустрітися вдруге. Мене схопила лабораторія в лісі, коли я прогулювався місцевими краєвидами. І тут лунає сирена. Одним ударом вимкнув чоловіка, схоже, що то був охоронець. Прокинеться через близько пів години. Потім побіг по коридору вперед. І тут бачу, як на ту дівчину напав один з чоловіків. Я ,швидко зреагувавши, повалив його на підлогу. 

Вона поглянула на мене сторожко, але чомусь узяла з собою. Дивні ці люди. А потім цей портал... Земля... Зрозумів, що вона не така, коли почала захищати мене перед своїми товаришами. Я вирішив поки не чіпати її. 

Ми прогулювались, добре проводили час, але настала та мить, коли я мав зрадити Катерину. Думав, що вона зрозуміє мене, адже при розмові із Чугайстром вела себе доволі сумно. Їй було шкода Фелікса... 

Але тепер ми вороги. Поки не думаю її знищувати, чи щось таке. Катерино, ти дуже схожа на мене, тож я повинен показати тобі справжнє обличчя цих людей. Сподіваюсь, що рано, чи пізно ти мене зрозумієш. Просто шкода твою долю, от і все. Ти доволі дивна дівчинка. І що приховуєш теж дізнаюсь вже скоро...