Клятва на горі

Я шукала очима Уляну. Ну де ж вона?! Богдана лежала на землі, під деревом. Невеличкий туман додавав страхітливої атмосфери. Я бігала, кричала, але подруги не бачила. В небі закружляли золотаві метелики. Почався дощ. Краплі падали на обличчя, і здавалось, що я плачу. Швидкими рухами витирала ті названі сльози, намагаючись самій не почати верещати. 

-Віла! Уль! Де ти?!-а у відповідь лише чула тишу.

-Це все через мене. Я бачила його, я бачила... Обличчя...,- говорила Богдана.

Голова все більше боліла. Тримаючи меч, почала пробиватись крізь кущі. Царапаючи руки, шукала чи то ворога, чи вірну подругу.

-Уляно!-кричала я.

-Уля-но-о-о!!!- тягнув, посвистуючи вітер.

Я то бігала, то відривала листя на деревах.Може, хоч там є ті самі відповіді? За спиною з'явилась знайома мені тінь. 

-Ненавиджу! Зрадник! 

Краплини дощу впали на землю. Я заглянула йому в очі, шукаючи правди. Її там не було. Я помітила тільки сльозу в кутику ока. 

-Я... Хочу, аби усе було, як раніше...

Дощ не вщухав. Я тримала меч, готуючись до бою. Зрадник стояв напроти мене. Руки дрижали, а я хотіла лише одного: зрозуміти, навіщо ті бажання...

Три дні до цього: 

Іґніс лагідно потягувався на ґанку старого будинку. Золотавий метелик пролетів повз. В таку гарну погоду нікому не хотілось нічого робити. Я просто лежала на ліжку. Вчора трапилось багато чого. Один Чугайстер, якого звуть Тарас( ми його називаємо дід Тарас) тепер живе в лісі села Смоківка. Дідусь добре його полікував. А та дівчина з рудим волоссям... А от і вона! Познайомлю вас ближче.

-Привіт, Кать! Скоро почнеться тренування.

А от як було: 

Ми стояли, оторопівши від несподіванки. Дівчина тримала на руках якесь створіння. Я побачила вушка, носик... Чи то кролик, чи хом'як? Таке мале, але сильне. Я відчула якусь дивну енергетику поряд з тією твариною. 

-Допоможіть! 

Чугайстер швидко узяв до себе істоту, яку звали Роня. Дивне ім'я, але в цьому світі все дивне. Пізніше дівчина розповіла, що втікла з таємної лабораторії. Там її ледве не вбили, але все завершилося добре. 

-В лісі на мене хтось нападав,- говорила Богдана.- Хтось, хто добре володіє мечем. Його очі... вони були такі... яскраво-зеленого кольору. Я бачила його обличчя! Він добре маскувався! Щось тут не так... Таємна лабораторія... Окрім неї в нас є ІНШІ ВОРОГИ. Сильніші. 

-А ви можете сказати, хто то був? 

-Я не знаю, але ,здається, що Перелесник. Якщо це так, то в нас великі проблеми.

Дідусь підійшов та налив нам теплого чаю.

-Перелесники ще ті істоти... Але він не просто якийсь там Перелесник. Хтось наказує йому. Кать, будь обережною. Може, ворог серед нас...

Я ствердно кивнула. В той момент до кімнати забіг Сашко. Він виглядав спантеличеним. Богдана довго вдивлялась в ті зелені очі та руде волосся. А потім привіталась: 

-Я Богдана, русалка. Будемо знайомі? 

Ось так. Занадто багато новин, чи не так? Але та Русалка незвична. Вона сказала, що хтось обрав її, аби вона навчила Мавку, тобто мене володіти ключем та усіма можливими засобами самозбереження. Тож тепер Богдана житиме у нас та вчитиме мене битися. Жах! 

У двері постукали. До речі, щось я давно не бачила Дмитра. Дивно, де ж він? Та й Сашко зник. Щось ці двоє точно приховують. Я узяла ключ до рук. Добре, що Гай повернув мені його. 

Дідусь підійшов, аби відчинити двері. В нас немає дзвінка та й подивитись хто стоїть на порозі будинку теж не вийде. В цьому селі,як казала баба Тамара, усі свої. 

-Кать, швидко до кімнати!- гукнув дідусь. Останнім часом ми з ним більш менш потоваришували. 

-І Богдану з собою візьми! Іґнісе, геть! 

Ми хутко забігли до кімнати. Я почула тихі кроки. Дідусь наче не дозволяв невідомому зайти. 

-Щось трапилось? 

-Так, ваша онука погано себе вела на уроці. Я сказав, аби вона залишилась після занять для бесіди, але це дівчисько... Розумієте, тяжке покоління!- цей голос...Точно Олексій Олексійович! 

-Ем, моя онука? Як вона могла? Не розумію!- дідусь намагався приховати, що знає хто перед ним стоїть. Не вчитель, а жорстокий Пожирач наук.

-Ви маєте більше виховувати свою дитину! Якщо ні, то її знов передадуть в Органи опіки.

-Що?! Та вона ж моя онука! МОЯ! 

-А характер ще той! Тож... або виховайте як слід, або не називайте себе її дідом. 

-Добре, зроблю усе можливе...,- так принижуватись перед цим вчителем! Діду, я тебе не розумію.

-Можна пройти? 

-Ні, Катя не вдома. 

-А де ж? 

В цей момент зі столу впала ваза та розбилась. Серце ще дужче забилося. Я поглянула на свою подругу, що сиділа біля мене та винувато кліпала очима. Богдано! 

-Кажете, що нема? 

-Та я ж не хотіла,- тихим шепотом відповіла Русалка.

-Мовчіть краще! 

-Я ж тобі казала, щоб зі мною на "ти" балакала. Так я почуваю себе старою! 

-Я чую якийсь голос,- повторив Олексій Олексійович. Звичайно, нашу сварку було чути хоч на краю світу! 

-Та то телевізор. Потрібно його вимкнути!- гукнув до нас дід Петро.