Новенький та переполох у школі

Чугайстер лежав на ліжку, стогнучи від болю. Дід Петро відрізав ті зарослі гілочки на його руці, що не давали нормально полікувати рану постраждалого. Чоловік майже засинав, але тут згадав те, що сам мав розповісти приятелю. 

-Я там був не сам.

-Звичайно, не сам! А хто ж тебе підстрелив? 

-Та я не про це... Ми втікали разом. Вона забула свою тваринку в лабораторії, а тому повернулась.

-Хто "вона"?- здивувався дід.

-Русалка! Над нею хотіли поставити нове дослідження, але в цих професорів немає шансів! 

-Хм, вперше чую про таке. Місця вічних вод, вони ж назавжди померли, чи не так? 

-Ага, але тільки ось ця Русалка змогла вижити. Вона особлива. Коли тікали, то говорила про якусь Мавку-хранительку, яку їй назначено охороняти та вчити. Дивина... 

-Мавку?!- дід Петро встав та пішов до холодильника, аби узяти ще трохи ліків та замерзлих водоростей, які так добре лікували міфічних істот лісу. 

-Ти щось знаєш про це? 

-Так... І є одна людина, якій я маю розповісти де що. До мене недавно завітало декілька істот з лабораторії. Вони вже встигли трохи розказати моїй онучці. Та добре, що не все. 

-І як це розуміти? Ти повинен сам усе доповісти своїй онучці, поки не пізно.

-Катя ще мала, але ти правий. Вже час.

Потім затамувала тиша. Вона тривала недовго, бо Чугайстер де що згадав, що так його турбувало. 

-А вона, тобто ця Русалка, зможе втікти? Просто хтось є в Лісі Тіней. І цей хтось не дає такої можливості. 

-Дослідники? 

-Ні, хтось від наших ворогів. 

***

Ноги сильно боліли, але не переставали бігти. Здоровенна палиця слугувала такою собі опорою. Дівчина вже встигла зрозуміти, що вона заблукала. Хтось заворушився в кущах. Невеличкий вогник засяяв, а потім згас прямісінько на очах. 

-Хто тут?! 

Руки ще сильніше стисли палицю. За спини визирнув маленький клубочок щастя. На голівці розміщувались невеличкі вушка, а носик наче з ґудзик. Оченятка дивно блищали. Русалка називала свою помічницю Ронею. Від тваринки приємно пахло м'ятою. Вона дечим нагадувала кролика, тільки зовсім молодого. 

-Ронь, заховайся назад! 

Але істота не слухалась. Її місією було захистити свою хазяйку. Невдовзі цей клубочок плигнув на землю. Почався справжній землетрус! Але Русалка зовсім не злякалась. Позаду неї тепер стояв величезний монстр. Очі сяяли червоним кольором. Крильця були наче у кажана та літали на відмінно. 

Роня підлетіла догори, а потім наблизилась до куща. Її носик почав прислухатись до запахів. Зрозумівши, що перед нею не друг, а ворог, тваринка хутенько вкусила своїми зубами невідомого. Почувся сильний вереск, а далі Русалка побачила, як її подружка прийняла первісну подобу, впавши долілиць. Виявилось, що ворог поранив Роню, коли та обороняла свою хазяйку.

-Ах ти! 

Швидкими кроками Богдана підбігла та заховала поранену істоту до торбинки, що висіла на спині. Узявши палицю, закружляла по колу. Почулась чудесна пісня, але нашому ворогові вона точно не припала до душі. З кущів вискочила постать, що трималась за вуха. Біль досягав голови, через що почало темніти в очах. Це була суперсила Русалок. 

Невідомий, узявши меч, почав нападати на Богдану. Один, два, три, і вона вже не могла нормально співати.

-Твій голос на мене не діє, як гіпноз. Тож скажи: бувай життю! 

Швидкими кроками хлопець нападав на безпорадну істоту. В неї не було ран, але сили усе одно покидали тіло. "Треба тікати",- подумала до себе Богдана. 

-Куди ти?! 

Хлопець не знав вже кінця. Йому хотілось перемогти цю битву. Лезо меча промайнуло над головою дівчини, але тут невідомий втратив пильність. Палиця відбила удар, а з голови ворога злетів каптур. Темне волосся заворушилось на вітрі. З обличчя крапав піт. Ніхто нічого не робив. Русалка вдивлялась в лице парубка. Чи то намагаючись запам'ятати, чи просто від несподіванки. 

Але невдовзі його тінь зникла серед дерев та кущів. Тільки краплі крові утворили калюжу на землі. Портал відчинився. Дівчина єхидно посміхнулась та сказала: 

-Привіт, Україно. Давненько не бачились! 

***

Олексій Олексійович, діставши підручник, почав урок. Я довго дивилась у відчинене вікно. Там просто буяло життя: птахи цвіріньчали, коти ходили туди-сюди, собаки гавкали, просячи їжу в незнайомців. Так хотілось просто зараз піднятись та побігти кудись по зеленій травичці. Байдуже куди! 

Мене поплескали по плечу. Я побачила Сашка, що тримав ключ. Він виглядав сумним. 

-Що тобі?- прошепотіла я.

-От!- він віддав мені кулон та почервонів.- Кращої мавки я точно не знайду... Пробач, просто...

-Агов! Бачу, що у вас дуже важлива розмова. Чи не так?- перебив нас вчитель.

Я просто не могла його терпіти! Так погано чинить з міфічними істотами, а тут такий собі добродій! І саме погане те, що ми нікому не можемо це розповісти. Уявляєте, як би повелась поліція на те, що ми бачили якусь Таємну лабораторію та Мавок, Домовиків... Жах! Нас би точно до лікарні направили! 

-Пробачте,- тихо сказала я, зціпивши зуби.

-Встань,- промовив вчитель.

Обличчя спітніло. Всі в класі почали перешіптуватися. 

-Сер, але...,- почав говорити Данило-наш однокласник.

-Я сказав: встань! 

Лінійка сильно вдарила по парті. В очах ледве не потемніло. Перелізши зі стільця на візок, я під'їхала до столу вчителя. Він дивився на мене переможним поглядом.

-А тепер напиши на дошці п'ятдесят п'ять разів:"Я буду мовчати увесь урок". Це буде з кожним, хто погано себе вестиме на уроці.

Дмитро встав та хотів йти, але вчитель зупинив його.