Тікаймо!

Вечір добігав кінця. Напевно, нічниці сьогодні не турбуватимуть нашу Катерину. Дівчина довго не могла заснути. Вона дивилася в стелю, чи то рахуючи кількість павуків, чи то тріщини, від старовини будинку. Але її обличчя видавалось дуже стурбованим."Так хочеться пити",- подумала до себе Мрійниця. Вона нахилилась до невеличкого столу, де стояла та сама джерельна та чиста рідина. 

Але щось пішло не так. Склянка полетіла на підлогу, а поряд з нею опинилась і Катя. Її обличчя стало мокрим, з нього стікала вода, яка змішалась зі сльозами. Мрійниця намагалась піднятись, але марно. Руки дрижали, але це тільки заважало хоч щось зробити. 

-Ось так і помру тут,поряд з павучками та цією скринею,- подумала до себе.-Стоп! Раніше тут не було цієї скриньки... Звідки вона? 

Рука потяглась до дивної речі. Вийшло! Та невдовзі кімнату осяяло яскраве світло. Катя заплющила очі, бо не могла довго на це дивитись. Коли розплющила, то побачила свій візочок, який стояв біля ліжка, склянка, на диво, також була на своєму минулому місці. Усе, як раніше, от тільки скринька і досі була в руках Мрійниці. 

-Що ти таке?- спитала до себе. Звичайно, їй ніхто не відповів. 

Катя помітила отвір для ключа. Вона узяла свій кулон, який подарувала мама перед смертю. Він був невеличким, майже непомітним. "Може, підійде?",- подумала дівчина. Клац! Кришка відчинилась. Кімнату наповнила дивна пісенька. Вона наче линула з якогось паралельного світу. Навколо почали виростати квіти, схожі на лілеї. Одночасно і тепло та приємно, але якийсь морок знаходив собі місце у серці. 

До приміщення зайшов дідусь. Він тримав тарілку з печивом та склянку молока. Двері відчинились, але нікого не було видно. Просто пуста кімната та стара скриня на столі. 

-Де я?!- Катя йшла лісом. Усе, як з того дивного сну. 

Дерева, майже прозорі. Під ними росли кущі вогняних квітів. Вони палали, але дарували світло. Десь задзюрчав струмок. Мрійниця побігла на той звук. Справді, кришталево-чиста вода, а за нею якийсь інший світ. В кущах хтось зашурхотів. 

-Хто там?- Катя, узявши палицю, потроху наближалася до дивного створіння. 

-Геть!- на неї вискочило чудовисько та почало... почало... мявчати? Стривайте, це кіт? 

Але точно не простий кіт. Його хутро( чи як воно там називається) було з вогню. Вушка величкі, як у білочки, а носик маленький, мов ґудзик. Очі, як зелений сапфір, відбивав світло від навколишнього середовища. На кінці хвостика палахкотів невеличкий вогник. Катя засміялася. Вона точно не очікувала, що чудовиськом виявиться просто мила тваринка. 

-Назву тебе Іґніс. Подобається? 

-Мяу,- це означало "так". 

Тепер вже вдвох пішли наші герої далі. Катя не могла повірити, що це правда. Замість вишень на деревах були кришталеві краплі. Мрійниця спробувала одну. На смак, як карамель та джем, а також полуниця, малина, щось ще... Може, мед? Звучить занадто солодко. Але так смачно! І всі ці смаки просто одночасно! Простуючи далі Катерина зустріла стару криницю. Вона нахилилась, аби побачити себе. 

Довгі пасми кучерявого зеленого волосся. Яскраві очі та віночок з маків. Гарна вишиванка доповнювала образ. Але не така зміна здивувала Катю, вона помітила, що може ходити. Ноги самі танцювали та хотіли побігати по такій приємній травичці! 

-Я вільна! Невже? Так, мамо, я ходжу! 

Іґніс занепокоївся. Він почав кусати хазяйку за спідницю, але та не чула. Її переповнювали інші емоції: радість, тепло, щастя. Кіт все більше почав мявчати. Але невдовзі Мрійниця і сама вже помітила у чому справа. Тваринка впала додолу. В шиї стирчав невеличкий укол. Дівчина подивилась назад. 

-Олексій Олексійович? 

-Привіт, бачу, що і ти знайшла вхід в країну мрій. Як шкода, що...

****

-Гей! Ти жива? Гей! Я з тобою балакаю! Гееей! 

Я розплющила очі. На землі стояли чиїсь ноги, тобто не людські, а... Козячі? Стоп! Це я що переродилась козою?! Ні, от такого повороту точно не хочу! Допоможіть! Я ж не коза? А де тоді тепер житиму? Ну... зате їстиму травку та квіточки... Ні! Я не хочу такого життя! Защо мені це?! Защо?! Я ж була нормальною, а тепер... Може, через ті кляті ягоди? Так, погані ягоди. Дуже погані!

-Гей! Узагалі то я все чую! 

Я підняла погляд. На мене подивилась молода дівчинка. В неї доволі довге волосся та біла сукня. Зі спини визирали крила. На голові віночок. От тільки погляд злий.

-І відпусти мої ноги!

-Твої ноги? А то то твої ноги? Тоді все гаразд.

-Нам треба забиратись звідси! Десь тут є мій товариш, він домовик.

-Домовик? А ти тоді хто? Фея? 

-Ага, зараз помахаю палицею та створю тобі карету з гарбуза! Де ти таке читала? 

-А хто тоді? 

-Віла- міфічна істота, яка допомагає різним там... Сиротам, бідним... Ну короче, ти зрозуміла. От тільки якщо розізлити, то буду як ті русалки! Один раз посварилась з однією... Так вона тепер мене десятою дорогою обходе! 

Шия почала зудіти. 

-А хто нас вкрав? Та і навіщо? 

-Ну... Ходять тут різні... Хочуть дослідити те, що просто не має пояснення! 

-І у мене є бажання. Так хочу дослідити це все. Чи не цікаво? Просто... 

Я згадала Олексія Олексійовича. Він також хотів дослідити країну Анґевіс.... А я де зараз? Почала потроху пригадувати. Стоп! Тоді! Я ж бачила вчителя літератури у лісі. Він і вкрав мене та... А де Іґніс?! Я почала шукати очима кота. Його ніде не було.

-Твоя тваринка спить,- Віла показала на підлогу, де маленьким клубком скрутився мій новий товариш. 

-А це країна... Чи не Анґевіс?