Розділ п'ятнадцятий. Ходімо

Сходи вгору виявилися значно коротшими, ніж вниз.

Елора піднімалася повільно, тримаючись за стіну, і кам'яна поверхня вже не була теплою, як шкіра. Вона була просто холодним каменем, мокрим і шорстким. Гудіння зникло. Разом із ним зникло відчуття, що хтось дивиться на неї з-під землі.

На верхній сходинці вона зупинилася.

У задній кімнаті крамниці горіла одна-єдина свічка. Рейвен стояв там, де вона його залишила, на самій межі порога, склавши руки. Обличчя його було спокійним, але Елора вже вміла читати це спокій. Так виглядала людина, яка простояла тут усю ніч і не дозволила собі жодного разу відвести погляд від темряви.

— Ти повернулася, — сказав він.

Тихо, майже недовірливо. Ті самі слова, що й у першу ніч. Але тепер вони означали зовсім інше.

— Ти сказав «так» одразу, — промовила вона.

— Так.

— Навіть не питаючи, що я збираюся зробити.

— Так.

— А якби я назвала твоє ім'я?

Рейвен повільно похитав головою.

— Тоді я б сказав «так» іще раз.

Вона перевела подих. Гнів минув, пішов десь у глибину, туди, де зберігається те, що вже не болить, а лише нагадує. Лишилася втома, легка й майже приємна, як після довгого дня.

— Це було нечесно, — тихо сказала вона. — Ти знову вирішив за мене.

— Ні, — сказав він. — Я вирішив за себе. Це різні речі.

Вона хотіла заперечити. Але не знайшла заперечення.

Книга лежала на прилавку, розгорнута. Вона була такою самою, як завжди: жовті сторінки, вицвіле чорнило, тонкі лінії. Але Елора помітила зміну ще здалеку.

Записи згасали.

Не всі одразу. Один за одним, рядок за рядком, наче невидима рука повільно перекреслювала їх тонкою лінією. Слова блякнули й розчинялися. Прихована сторінка, яку вона колись бачила, зникла майже повністю: лишилося лише кілька слів, які теж тьмяніли.

Угоду розірвано.

— Вони всі так? — спитала вона.

— Усі, що не були завершені, — тихо відповів Рейвен. — Ті, хто не встиг отримати бажане, тепер вільні від цього. Ті, хто збирався прийти, не прийдуть.

— А ті, що були завершені?

Він замовк.

— Старий чоловік, — сказала Елора. — Той, що чув голос дружини.

— Його голос лишається з ним. І те, що він втратив, теж.

— Дівчина в червоній вітрівці.

— Так само.

Елора заплющила очі. Дуже коротко. Вона чекала цієї відповіді й усе одно відчула, як вона проходить крізь неї, як холодна вода.

— Значить, це не вирішує всього.

— Ні. — Рейвен провів долонею по краю Книги, і вона ледь помітно здригнулася, як жива. — Минулого не повернути. Цього Книга ніколи не вміла. Але тепер ніхто більше не платитиме тією монетою.

— Цього мало.

— Так. Але це початок.

Вона кивнула. Це було чесніше, ніж вона могла сподіватися.

— Тепер я можу розповісти тобі все, — сказав Рейвен.

Вона звела на нього очі.

— Заборона зникла. Тепер вона не діє. Я можу розповісти, ким ти була. Що ти вміла. Як ми зустрілися. Кожну деталь. Триста років. Повністю.

Вона довго дивилася на нього. У свічковому світлі його обличчя здавалося раптом молодшим. Може, від втоми, а може, від чогось іншого: від того, що з нього нарешті зняли вагу, яку він носив надто довго.

— Розкажи, — сказала вона. — Але не сьогодні.

— Чому?

— Тому що це не обов'язок. — Вона обійшла прилавок і зупинилася перед ним. — Я не зобов'язана ставати тією, ким була триста років тому, лише тому, що колись нею була. Я хочу знати. Але сама вирішу, коли і скільки. Може, щодня по краплині. Може, через рік.

Рейвен дивився на неї так, наче чув це вперше в житті.

— Ти вибираєш, — тихо сказав він.

— Так, — сказала вона. — Це найголовніше, чого я навчилася.

Вона поклала руку на груди, туди, де раніше сиділа тривога, гостра, як голка. Тепер там було тихо. Спокійно. Вона прислухалася до себе, шукаючи бажання: якесь маленьке, просте, будь-яке.

Хочу запах кориці.

Нічого не сталося. Ні тепла, ні спалаху, ні відповіді. Магія не чула. Не могла почути.

Вона засміялася, тихо, без гіркоти.

— Що? — спитав Рейвен.

— Я можу хотіти, — сказала вона. — Просто не можу просити. Це не одне й те саме.

Він усміхнувся куточком губ, як умів лише він.

— Ні. Не одне й те саме.

За вікнами крамниці світало.

Небо над дахами з чорного ставало сірим, потім блідо-рожевим, ніби хтось повільно розбавляв темряву теплою водою. Уперше за триста років світанок був не порушенням правил, а просто ранком.

Елора підійшла до дверей. Мідна ручка у формі кола, розрізаного навпіл, була теплою від сонця, якого ще не було. Вона взялася за неї й розчинила двері.

На порозі спалахнув перший промінь.

Рейвен стояв за її спиною. Не рухаючись, не наближаючись. Дивився на вулицю, яку бачив кожного вечора й кожного світанку останні триста років, але жодного разу не переступив межі.

— Не можу, — сказав він. — Заборона...

— Її більше немає.

— Я не певен.

— Тоді перевір.

Він підняв руку. Пальці повільно вийшли за поріг, у ранкове повітря, і зупинилися. Потім, дуже обережно, він зробив крок.

Нічого не сталося.

Він стояв на тротуарі, серед світла, серед запаху мокрого асфальту й далеких пекарень. Глибоко вдихнув. Заплющив очі. Ніби пробував на смак кожен його подих.

— Як? — прошепотів він.

Елора простягла руку.

— Ходімо.

Він подивився на її долоню. Довго, серйозно, наче в цьому було більше, ніж просто жест. Потім узяв її за руку. Пальці в нього були холодні, але тримали міцно.

Щось легко стрибнуло Елорі на плече. Чорне, тепле, знайоме.

— Я вже обрав, — сказав Варден. У голосі його було те, чого Елора ніколи раніше не чула: зовсім нескрите задоволення.

— Ти не мусиш...

— Знаю. Тому й обрав.

Вона усміхнулася й вийшла на вулицю.

Біля пекарні на лавці сиділи двоє.

Мама в старому пальті, з термосом у руках, трохи бліда від безсонної ночі. Соломія поруч, згорнувшись клубочком, підтягнувши коліна до грудей. Вона першою помітила їх: підвела голову, застигла, а потім зірвалася з місця й побігла.