Розділ чотирнадцятий. Безіменний

Сходи вели вниз довше, ніж мали б.

Елора рахувала кроки, але збилася на сотні. Кам'яні стіни були вологі й теплі, як шкіра. З кожним поверхом гудіння під ногами наростало, і вже не здавалося звуком. Воно було тиском, який лягав на груди, на вилиці, на очні яблука. Каблучка на пальці пульсувала в такт.

Нарешті сходи скінчилися.

Підвал був такий, яким вона його пам'ятала зі спогадів: склепінчастий, холодний, з високою стелею, що тонула в темряві. Посередині лежало коло, викладене золотим світлом, розділене навпіл тонкою лінією. Але світло було тьмяним, стомленим. По колу бігли тріщини, темні, глибокі, наче хтось роками бив по склу.

А в самому центрі не було нічого.

Але Елора одразу зрозуміла, що це не порожнеча. Це була тиша, яка слухає.

— Ти прийшла, — сказав голос.

Він не належав нікому. Це було двоголосся, як і раніше: один тон знизу, другий згори, і разом вони утворювали звук, у якому не було ні чоловічого, ні жіночого. Він звучав звідусіль.

— Я казала, що не прийду, — відповіла вона.

— Ти казала: не на тих умовах. — Голос тихо засміявся. — Сьогодні умови інші?

Вона не відповіла. Зробила крок уперед, до краю кола.

Тиша навпроти неї ворухнулася. Не змінила форми, бо форми не було. Але Елора відчула на собі увагу, таку щільну, що аж шкіра покрилася мурашками.

— Можна?

Голос змінився. Став теплим, знайомим, хрипкуватим.

— Ходи сюди, Ганю.

— Ні, — сказала вона.

Голос вагався, а потім переплився в інший, дзвінкий, із ледь чутним придихом сміху.

— Елоро, ну що ти стоїш? Сідай.

— Соломіїним голосом ти мене не проймеш.

— Він не її. Він твій, — сказав голос, знову власний. — Ти віддала мені все, що знала про неї. Я лише розпоряджаюся.

— Ти взяв його в мене.

— Ти віддала його добровільно.

Вона не зробила висновку, не сказала, що це неправда. Це була найгірша частина: він говорив правду.

— Говори своїм голосом, — сказала вона.

Тиша затрималася.

— У мене його немає, — нарешті відповів він. — Мене створили з того, що вам не вистачало. Кожен голос, який ти чула, чужий. Кожна вимога, кожне бажання: усе, чого люди хотіли, дозволяло мені існувати. Сам я лише... — Він наче шукав слово. — Місце, де воно збирається.

Елора уперше відчула щось, чого не чекала. Не жалість. Радше різкий, тривожний подив: той, хто стоїть перед нею, не був чудовиськом у звичайному розумінні. Він був тим, що люди самі створили, коли забракло їм чогось, чого вони не могли вимовити вголос.

— Я прийшла скасувати угоду, — сказала вона. — Рейвена.

— Я знаю.

— Ти погодишся?

— Друга сторона вже сказала «так».

Вона здригнулася.

— Що?

— Він сказав «так» у ту саму мить, коли ти переступила поріг. Навіть не дочекавшись мого запитання. — У голосі вперше з'явилося щось, схоже на подив. — Тривало це майже мить. Не роздумував.

Горло Елори стиснулося. Вона уявила Рейвена там, нагорі, на порозі, зі складеними руками й обличчям, яке вона навчилася читати. Він не сказав цього вголос, ніхто не почув би. Але сказав. Одразу.

— Тоді залишається тільки ти, — промовила вона.

— Так.

— Я скасую угоду, — сказав Безіменний. — Ти маєш рацію: за правилами потрібна згода обох сторін. Вона є. Але за це я вимагаю ціну.

— Яку?

— Ти віддаси мені те, що тобі найдорожче.

Вона стояла нерухомо. Гудіння ставало сильнішим, ніби земля затамувала подих.

— Найдорожче, — повторила вона.

— Так.

— Ти не кажеш, що саме. Ти кажеш лише: що мені найдорожче.

— Так.

— Тобто вирішую я.

Пауза. Тиша ніби прислухалася до чогось, чого Елора не чула.

— Я вирішую, коли ти скажеш, і перевіряю, чи це правда, — сказав він. — Я не можу брехати. Ти теж не зможеш.

— Але вибір мій.

— Так.

Вона довго мовчала. Повільно, дуже повільно вдихнула, видихнула. У голові прояснилося, зовсім тихо, як розсіюється туман.

Він питає: що тобі найдорожче. Але ніколи не питає, хто вирішує, що воно таке.

— Ти сподіваєшся, що я скажу «Рейвен», — тихо промовила вона.

— Я сподіваюся, — визнав Безіменний. — Це було б найпростіше. Ти вже втрачала його. Він і так мій. Я знаю, що для тебе він значить. Скажи, і угода буде скасована.

— Це правда, — сказала Елора. — Він мені дорогий.

— Тоді...

— Але не найдорожчий.

Тиша різко змінила тон.

— Що?

— Ти питаєш, що для мене найдорожче. Я не кажу, що він мені байдужий. Це було б неправдою, а ти б відразу почув. Але найдорожче для мене не людина.

— Тоді що?

Елора підняла очі й подивилася в порожній центр кола. Вона відчувала, як усередині щось сходиться, як вузол, який давно шукав кінчик нитки.

— Право загадувати бажання, — сказала вона.

Гудіння обірвалося.

Вперше за весь цей час у підвалі було по-справжньому тихо. Так тихо, що було чути, як під склепінням дрібно осипається пил із розколин.

— Що ти сказала? — перепитав Безіменний.

— Я віддаю тобі право загадувати бажання. Усі. Ці й майбутні. Я більше ніколи не попрошу магію виконати те, чого я хочу.

— Це...

— Найдорожче, що є в мене, — сказала вона. — Бо саме тому я тут. Я хотіла повернути пам'ять. Хотіла зберегти маму й Соломію. Хотіла порятунку для Рейвена. Кожне з цих бажань привело мене сюди. Але вони не були мною. Вони були тим, що ти в мене питав.

— Ти віддаєш здатність мати, — тихо сказав він. Голос змінився. Уперше він звучав ніби тонше, майже чутливо. — Без бажань людина перестає бути вільною. Вона не рухається. Не змінюється. Не вибирає.

— Я це чую від тебе не вперше.

— Це правда.

— Це твоя правда, — сказала Елора. — Ти створений із бажань. Ти не можеш уявити, що можна жити, не бажаючи.

— Тому й питаю: навіщо?

— Не заради тебе.

Він мовчав.

— Ти хочеш, щоб я зламалася без магії, — продовжила вона. — Щоб залишилася порожньою, слабкою, залежною від інших. Ти очікуєш, що я вийду звідси й одразу відчую пустку. Що прийду до тебе знову, як і всі.