Розділ тринадцятий. Правила гри

Днем крамниця виглядала інакше.

Елора вперше прийшла сюди, коли за вікнами було денне світло, і здивувалася, як мало змінилося. Свічки горіли, так само як уночі. Полиці так само мовчали. Тільки мідна ручка на дверях більше не була теплою: тепер вона була просто холодним металом, яким користуються, щоб увійти й вийти.

Рейвен чекав біля прилавка. Поруч сидів Варден, розташувавшись так, наче вів засідання.

— Почнемо з правил, — сказав кіт.

— Ти казав, що не можеш втручатися.

— Не можу. Але можу пояснити. Це дві різні речі. — Він прикрив очі, наче збирався читати лекцію. — Правило перше: Безіменний не бреше. Ніколи. Він не вміє. Усе, що він скаже, буде правдою.

— Тоді чим він небезпечний?

— Тим, чого не скаже. Кожна його угода складається з двох частин: того, що ти чуєш, і того, що лишається за лаштунками. Він показує тобі бажання й мовчить про ціну.

— Це я вже зрозуміла.

— Правило друге: угоди укладаються тільки з добровільної згоди. Ніхто не може змусити людину бажати. Він може лише підвести її так близько до краю, що вона зробить крок сама.

Елора кивнула.

— Правило третє: угода може бути розірвана лише за згодою обох сторін. Не одного. Обох. Тобто Безіменний мусить погодитися на її скасування.

— Навіщо йому це?

— Йому це не потрібно, — сказав Варден. — Тому він поставить умову.

Рейвен, який досі мовчав, вперше заговорив:

— Він попросить у тебе те, що тобі найдорожче.

Слова зависли в повітрі. Елора не відразу зрозуміла, чому саме вони. Потім побачила, що Рейвен дивиться не на неї. Він дивиться на власні руки.

— Він чекатиме, що я віддам тебе, — тихо сказала вона.

— Так.

— І ти б відповів, що це нормально?

— Ні. — Він підняв погляд. — Я б сказав, що вирішувати тобі.

Вона знову відчула щось тепле й гірке, як чай, що вихолов надто швидко.

— Ти вчишся, — сказала вона.

— Повільно, — відповів він.

Вони довго обговорювали способи.

Рейвен розповідав, що йому було відомо: як влаштований підвал, де печатка найтонша, що відбувається, коли хтось намагається розірвати угоду. Варден вставляв уточнення. Елора записувала їх у синій зошит, тепер уже не як список втрат, а як план.

Але щоразу, коли вони підходили до умови Безіменного, відповіді закінчувалися.

— Що можна віддати замість людини? — питала вона. — Спогад? Магію? Частину душі?

— Спогади він уже має, — сказав Рейвен. — Магію ти втратила. А душа...

— Він візьме все, що дасть тобі право вибирати, — озвався Варден. Голос у нього був такий спокійний, що на мить Елора не відразу вловила сенс.

— Що?

Кіт відкрив одне око.

— Він питає: що тобі найдорожче? — повільно сказав він. — Але ніколи не питає, хто вирішує, що воно таке.

Елора завмерла.

Слова здавалися простими. Майже безглуздими. Але вона відчувала, як за ними ховається щось велике, як під тонким льодом.

— Що ти хочеш сказати?

— Нічого, — відповів Варден. — Я не можу втручатися.

Він відвернувся. Але Елора вже не могла не думати.

Що тобі найдорожче. Не «що ти віддаси». Не «що він захоче». А те, що вона сама вважає найважливішим. Те, що в неї можна вибрати, а не те, що в неї можна забрати.

Вона нічого не сказала. Але запам'ятала.

Ближче до вечора Варден піднявся й потягнувся.

— Залишилося одне, — сказав він.

— Що?

— Двері.

Вони пройшли до задньої кімнати крамниці, куди Елора ще не заходила. Вона була маленька, майже порожня. Голі стіни, підлога з темного каменю, і в дальній стіні низька дугова ніша, заповнена суцільною темрявою.

— Я хранитель дверей між світами, — сказав Варден. — Ця веде під місто. Прямо до печатки. Туди, де ти була триста років тому.

— Ти можеш її відчинити?

— Ти могла б і сама, якби знала як. Але я можу.

Рейвен зупинився біля порога.

— Я не можу піти за тобою, — сказав він.

— Знаю.

— Заборона крамниці. Я прив'язаний до цього порога.

— Знаю. Ти чекатимеш.

— Чекатиму, — повторив він, і в його голосі було щось таке, чого вона не змогла назвати. Не втома. Не покора. Радше готовність, яку не треба доводити.

— Ти можеш мені щось розповісти? — спитала вона. — Про себе. Не про мене. Тільки про те, що ти можеш.

Він розгубився.

— Про що?

— Про будь-що. Про вечір із коминком. Про те, як ти вкрав тісто.

Рейвен вперше за весь цей час по-справжньому засміявся. Тихо, коротко, як людина, що давно розучилася.

— Ти справді не пам'ятаєш?

— Я не пам'ятаю запаху. Це все, що вона забрала. Решта в мене є. Але я хочу почути, як це було з твого боку.

Він довго мовчав. Потім сів на кам'яну підлогу навпроти ніші, спершись спиною на стіну. Елора сіла поруч.

— Це була осінь, — сказав він. — Ти жила в тому будинку тільки другий місяць. До того ти скрізь, де тільки можна, жила в дорозі, в чужих кімнатах, у чужих кухнях. Ніколи не мала власного дому. Ти казала, що не вмієш його мати.

— І що сталося?

— Ти вирішила навчитися. Спекла булочки з корицею. Перші вийшли підгорілі. Друга партія сирі всередині. А третя, та, що я вкрав із деком, була ідеальна. — Він усміхнувся куточком губ. — Я не міг втриматися. Ти так на них дивилася... наче вперше в житті хтось поклав тобі в руки щось, що можна тримати.

— І ти вкрав шматок.

— Не шматок. Весь край. — Він знизав плечима. — Ти помітила. Спитала, чи я нічого не забув сказати. Я заперечував. А в мене борошно було на губі.

Елора засміялася. Це було так по-домашньому, так просто, що вона відчула, як усередині щось повільно розчиняється.

— Я знаю, що ти хочеш сказати, — тихо промовив він. — Що це неважливо. Що тобі треба зараз про інше.

— Ні, — сказала вона. — Важливо. Це важливо.

Вона поклала голову йому на плече. Не думаючи, не вирішуючи. Просто тому, що це було правильно.

Рейвен завмер. Потім дуже повільно, обережно, опустив щоку їй на волосся.