Розділ дванадцятий. Ті, хто лишається

Вона розповіла їм увечері.

Довго готувалася, ходила по кімнаті, добирала слова, і жодні не здавалися правильними. Тоді згадала, що сказав Рейвен, сидячи на підлозі біля прилавка: я вирішив за тебе, знову й знову. Якщо вона й винесла щось із цього, то одне: більше не вирішувати за інших, що їм можна знати.

Мама стояла біля плити, помішуючи щось у каструлі. Соломія сиділа за столом із чашкою й розгорнутим ноутбуком, хоч не дивилася в екран. Обидві давно чекали розмови, і обидві вдавали, що ні.

— Я хочу вам щось розповісти, — сказала Елора.

Мама вимкнула плиту.

— Ви можете не повірити. Можете не захотіти слухати. Можете спитати, чи я не збожеволіла. Це ваше право. Але я не буду вирішувати за вас, що вам краще знати. Тому питаю: ви хочете?

Соломія закрила ноутбук.

— Розповідай, — сказала вона.

Вона розповіла все.

Про двері, яких не було. Про крамницю, де на полицях стоять банки з «Батьковим голосом» і «Пробач». Про чоловіка, який чекав на неї триста років, і кота, який не вміє брехати. Про Книгу, спогади й ціни. Про запах кориці, колискову, море, бабусин сад. Про обличчя Соломії, яке вона більше не може скласти докупи. Про Безіменного, який говорив голосом Ганни й голосом самої Соломії. Про печатку. Про те, що колись вона мала померти й не померла.

Це зайняло майже годину. Вона говорила рівно, без пауз, як повторюють завчений урок. Тільки вкінці голос зірвався.

Кухня замовкла. Чайник давно скипів і стих.

Мама сиділа, склавши руки на колінах. Обличчя в неї було дивним: не здивованим і не переляканим, а таким, наче вона давно чекала цих слів.

— Каблучка, — тихо сказала вона.

— Так.

— «Поки не прийде та, для якої вона». — Мама повільно кивнула. — Я знала. Не знала, що саме. Але знала, що це не казка.

Соломія мовчала довше. Вона дивилася на власні руки, на кільце на великому пальці, крутила його.

— Це, — нарешті сказала вона, — пояснює багато. Пояснює, чому ти на мене не дивилася.

— Соню...

— Я не закінчила. — Вона підняла голову. — Я тоді вночі прокинулася босою посеред вулиці. Ти цього не помітила, а я пам'ятаю. Було холодно, і в голові гуло, ніби хтось кричав під землею. Я не спитала, бо злякалася відповіді. Тепер знаю.

— Ти мені віриш?

— Мені не потрібні докази, — сказала Соломія. — Ти ніколи мені не брехала. Навіть коли було легше.

Елора не змогла відповісти. Вона просто кивнула, боячись, що голос її зрадить.

— Що ти збираєшся робити? — спитала мама.

— Завтра ввечері я піду вниз. Туди, де печатка. Мені треба поговорити з ним.

— Ні.

— Мамо...

— Ні, — повторила мама. Голос у неї був низький, майже спокійний. — Я не пущу.

— Я з тобою, — одразу сказала Соломія.

— Ні, — Елора підвелася. — Це небезпечно, вам не можна...

Вона осіклася.

Обидві дивилися на неї. Мама з болем. Соломія з тією гострою, гіркою проникливістю, з якою вона дивилася на людей, що зробили дурницю й не знають цього.

— Ти знову вирішуєш за нас, — тихо сказала Соломія.

Слова вдарили сильніше, ніж будь-який крик. Вона відкрила рота й не знайшла заперечення.

— Так, — сказала вона. — Вирішую.

Вона сіла назад. Провела долонею по обличчю.

— Пробач. Я щойно годину розповідала про те, як люди губляться, вирішуючи за інших. І зробила те саме через дві хвилини.

Мама ледь усміхнулася. Вперше за вечір.

— Тому що ми тебе любимо, — сказала вона. — Це найлегший спосіб помилитися.

— Тоді питаю, — Елора вдихнула. — Що ви хочете?

Соломія й мама переглянулися.

— Бути поруч, — сказала Соломія. — Не там, унизу. Це не наше місце. Але я хочу, щоб коли ти повернешся, тебе хтось чекав.

— І щоб, якщо ти забудеш, — додала мама, — було кому нагадати.

Елора завмерла.

— Забути?

— Ти сама розповіла, що він забирає пам'ять. — Мама потягнулася через стіл і взяла її руку. — Я не знаю, що чекає на тебе там. Але якщо ти повернешся й не впізнаєш нас, ми будемо тут. І ми розповімо тобі про кожну з тих речей, які ти втратила.

— Ми запам'ятаємо за тебе, — сказала Соломія.

Елора здригнулася. Це були слова з іншого життя, сказані іншим голосом, на даху, під нічним небом. Запам'ятай нас обох. За мене.

— Ні, — тихо сказала вона. — Не як обов'язок. Не тому що я попросила.

— А як? — спитала Соломія.

— Як вибір. Якщо хочете.

Мама стисла її пальці.

— Хочемо, — сказала вона.

Пізніше, коли мама пішла мити посуд, Соломія лишилася сидіти навпроти.

— Можна? — спитала Елора.

— Що?

— Твоє обличчя. Я його не бачу. Але, може, є інший спосіб.

Соломія відсунула чашку. Придивилася до неї, потім повільно кивнула.

Елора піднялася, обійшла стіл і стала перед нею. Заплющила очі. Простягнула руки й обережно поклала долоні їй на щоки.

Шкіра була тепла. Трохи прохолодна від протягу біля вікна, але під нею відчувалася жива, пружна теплота. Пальці ковзнули вгору, до скронь. Ось тут, під очима, легка припухлість від безсонних ночей. Ось брови, густі, трохи різкі, завжди трохи здивовані. Ніс із маленькою горбинкою, яку Соломія ненавиділа в дев'ять років і про яку тепер жартувала.

Куточки губ. Вони ворухнулися, вловивши дотик.

— Ти всміхаєшся, — прошепотіла Елора.

— Ти мене лоскочеш.

Елора засміялася. Вона все ще не бачила. Але руки казали їй, що вона знає це обличчя, знає, як воно рухається, що воно робить, коли смієшся, а що коли мовчиш.

— Я тебе не бачу, — тихо сказала вона. — Але я тебе знаю.

Соломія накрила її долоні своїми.

— Цього досить.

Опівночі, коли в квартирі все затихло, мама прийшла до неї в кімнату. Сіла на край ліжка, як робила колись, коли Елорі було п'ять.

— Заспівати? — спитала вона.

Елора хотіла відповісти «так». Але зупинилася.

— Я не запам'ятаю.

— Знаю.

— Кожного разу це буде як уперше.

— Знаю. — Мама м'яко всміхнулася. — Може, в цьому і сенс. Кожного разу як уперше.