Розділ одинадцятий. Розмова

Варден вийшов першим. Безшумно зістрибнув із підвіконня й зник у щілині між дверима та стіною, наче йому вже нічого було додати. Свічки в крамниці догорали, і вранішнє світло, сіре й прохолодне, повільно заповнювало кімнату.

Елора сіла на свій стілець біля прилавка. Не тому, що хотіла, а тому, що ноги перестали її тримати.

Рейвен лишився стояти. Він не підходив, не сідав, не намагався щось сказати. Просто чекав, як чекають вироку.

— Я збиралася померти, — нарешті сказала вона.

Не питання, констатація.

— Так.

— Печатка вимагала цього. Мого життя. І я на це погодилася.

— Так.

— Я просила тебе не приходити.

— Так.

— А ти прийшов.

— Прийшов.

Вона довго дивилася на свої руки. На каблучку. На чорнильну пляму на вказівному пальці, яка з'явилася від синього зошита.

— Ти врятував мене, — сказала вона.

— Так.

— Я просила тебе дозволити мені померти?

— Так.

— І ти не послухався.

Він мовчав. Тінь від його постаті лежала на підлозі довгою смугою, майже до її ніг.

— Ти хочеш, щоб я пояснив, — сказав він. — Я не можу пояснити все. Заборона ще діє. Але тепер, коли ти сама прочитала сторінку, я можу говорити про те, що ти вже знаєш.

— Тоді говори.

— Що саме?

— Що ти відчував.

Він повільно видихнув. Наче ніхто ніколи не питав його про це.

— Ти не питала мене, чи можу я це витримати, — сказав він. — Ти не питала, що для мене буде тиша після. Ти просто сказала: «Так має бути». Наче я був частиною обчислення, яку можна викреслити з рівняння.

— Я не викреслювала...

— Ти розрахувала все, окрім мене, Елоро. — Голос його був рівний, без звинувачення. — Я не намагаюся тебе звинуватити. Я це кажу тому, що це було правдою. Ти була впевнена, що знаєш, чого варта твоя смерть. Але не спитала, чого вона варта для мене.

— А чого вона варта для тебе?

— Усього.

Слово впало між ними, як камінь у воду.

— Я знав, що ти не простиш мені, — продовжив він. — Знав, що ти б ніколи не дозволила мені заплатити за тебе. Тому я не спитав.

— Так, — тихо сказала Елора. — Ось це.

— Що?

— Ось воно. — Вона підвела очі. — Я могла б пробачити тобі те, що ти мене врятував. Бо тепер я жива. Я маю життя, маму, Соломію. Я маю право самій вирішити, чи хочу з цим жити. Це моє право. І я, здається, його вже маю.

Рейвен чекав.

— Але ти знав, що платитимеш триста років. І не сказав мені.

— Я боявся, що ти захочеш повернути борг.

— Ні. — Вона похитала головою. — Ти боявся не за мене. Ти боявся, що я не дозволю тобі пожертвувати собою.

У крамниці стало так тихо, що було чути, як десь у глибині цокає невидимий годинник.

Рейвен не заперечував. Він дивився на неї, і в його обличчі, вперше за весь цей час, не було жодної маски. Ні спокійної, ні ввічливої, ні втомленої. Лише людина, спіймана на правді.

— Так, — сказав він.

— Я не знаю, чи це було кохання, — сказав Рейвен.

Він сів на підлогу біля прилавка, спершись спиною на дерево. Неохайно, по-людськи. Елора вперше побачила, як він виглядає без своєї вивіреної постави. Старшим і молодшим одночасно.

— Я триста років намагаюся це зрозуміти. Що я зробив: врятував тебе чи вкрав у тебе вибір. Кожного дня. Кожної ночі. Коли ти жила своє життя, я стояв здалеку й не втручався. Бо обіцяв. І щоразу думав: якщо я зараз скажу їй правду, вона захоче померти назад.

— Я б не захотіла.

— Ти цього не знаєш.

— Ні, — визнала вона. — Не знаю.

— Я також не знав. І в цьому вся проблема. — Він потер обличчя долонями. — Я вирішив за тебе. Знову й знову. Щодня. І кожного разу казав собі, що роблю це з любові. А може, я просто боявся залишитися сам.

Вона слухала й відчувала, як щось у ній рухається. Повільно, важко, схоже на лід, що ламається навесні.

Гнів нікуди не зник. Він просто перестав бути єдиним, що в ній було.

— Я не можу тебе ненавидіти, — сказала вона. — Я намагалася. Це було б набагато простіше.

Він усміхнувся. Гірко, ледь помітно.

— Це було б заслужено.

— Можливо. — Вона нахилилася вперед. — Але це не те, чого я хочу.

— А чого ти хочеш?

Елора довго мовчала. Очі в неї були втомлені, повіки важкі. Але голос, коли вона заговорила, був чітким.

— Я хочу, щоб ти більше нічого не вирішував за мене.

— Обіцяю.

— Не обіцяй. — Вона похитала головою. — Ти вже обіцяв. Одного разу. І ця обіцянка врешті-решт коштувала нам обом усього.

Він завмер.

— Не обіцяй мені нічого, — повторила вона. — Просто роби інакше. Питай мене. Говори зі мною. Навіть тоді, коли це важко. Особливо тоді.

Рейвен довго дивився на неї. Потім кивнув. Один раз, повільно.

Вона поклала руку на прилавок, поруч із Книгою. Обкладинка була теплою, майже живою.

— Тепер розкажи мені про угоди, — сказала вона.

— Що саме?

— Як їх скасувати.

Він підняв на неї очі.

— Це небезпечно.

— Я знаю. Але він уже прийшов до мене. Через Ганну, через Соломію. Він не збирається зупинятися. І якщо я нічого не робитиму, він просто чекатиме, поки я зламаюся.

— Ти можеш не зламатися.

— Можу. Але я не хочу покладатися на «можу».

Рейвен повільно підвівся. Виглядав він втомленим, але вперше за багато днів не зачиненим.

— Кожну угоду можна скасувати, — сказав він. — Але тільки ціною того, заради чого її уклали. Не буквально. Справжньої ціни.

— Тобто?

— Хто попросив життя для іншого, віддає своє. Хто попросив кохання, віддає найдорожчий спогад. Хто попросив сили, віддає частину душі. Хто попросив забуття, повертає собі все, що втратив, навіть те, що вже не витримає.

Елора повільно кивнула.

— А моя угода?

Рейвен мовчав довго.

— Твоя, — нарешті сказав він, — не просто угода. Вона має інший вимір. Її уклав я, але наслідки лягли на тебе. Скасувати її означає повернути смерть, від якої я тебе врятував.

— Ти шукав спосіб усі ці роки.