Розділ десятий. Пропозиція

Три дні Елора не заходила до крамниці.

Вона ходила на роботу, відповідала на листи, їла те, що ставила перед нею мама. Вела синій зошит, у якому кожного вечора з'являлося все більше чужих слів про її власне життя. Соломія вже втретє «випадково» лишалася ночувати, і жодна з них не згадувала, що «на тиждень» давно минув.

Гнів не вщухав. Він лише змінив форму: із гарячого став холодним, тихим, схожим на камінь у кишені. Вона повторювала про себе одні й ті самі слова: ти не мав права. Уночі ці слова лунали голосом, який вона щойно почула в спогаді: Пробач мені.

На четверту ніч вона прокинулася від холоду.

Не від морозу. Від протягу. Вхідні двері квартири були розчинені навстіж, і на килимку в передпокої лежала тонка смужка лунного світла. Диван у вітальні був порожній. Ковдра лежала на підлозі, а Соломіїні черевики стояли біля порога: вона пішла босоніж.

Елора вибігла на вулицю в чому була. Асфальт під ногами був крижаний, повітря пахло вогкою землею.

Вона побачила її одразу. Соломія йшла посеред безлюдної вулиці, повільно, рівно, з опущеними руками. Не кульгала, не спотикалася, не озиралася. Йшла, як ходять уві сні, впевнено, куди ведуть. І тихо наспівувала. Просту, ніжну мелодію без слів, яка здавалася чомусь неймовірно знайомою й водночас зовсім чужою.

Елора кинулася до неї.

— Соню!

Та не зупинилася.

— Соню, зупинись!

Вона наздогнала, схопила її за плече. Соломія повільно повернулася. Обличчя, як і завжди, лишалося для Елори розмитим, але цього разу вона побачила очі: широкі, темні, порожні. Так дивляться колодязі.

— Елоро, — сказав голос.

Це був Соломіїн рот. Соломіїні губи. Але звучало щось інше: низьке, двоголосе, з відлунням, яке йшло знизу, крізь підошви.

— Ти не повернулася по пам'ять. Ти повернулася по себе.

Вона не відпускала плече.

— Відпусти її.

— Вона мені не потрібна. Ти потрібна. — Голос ковзав, як вода. — Я пропоную тобі обмін. Чесний. Усе, що ти віддала, повернеться. Запах кориці. Колискова. Обличчя подруги. Море. Бабусин сад. Усе, до останньої дрібниці.

Елора стояла нерухомо. Десь у грудях щось скрутилося болісно й гостро.

— Просто приходь. Туди, де ти колись стояла. Вниз. Я чекаю. Ти ж знаєш дорогу.

Соломіїна рука повільно піднялася, вказала в кінець вулиці, де починався старий квартал. Там, за розбитими ліхтарями, темніли будинки з провалами замість вікон і стара кам'яна каплиця, дах якої заріс бур'янами й ледь виднівся на тлі неба.

Елора відчула, як земля під ногами тихо гуде.

— Я віддам тобі все, — сказав голос. — Без жодної ціни.

І вона мало не пішла.

Цього не можна було приховати навіть від себе. Одна її частина, та, що втомилася втрачати, вже зробила крок. Дуже маленький. Майже непомітний. Але Соломія, яку вона тримала за плече, повернулася разом із нею, ніби вони були прив'язані одна до одної.

— Не йди.

Варден сидів на бордюрі, чорний на чорному, з двома золотими плямами очей.

— Він забере її, — сказала Елора.

— Ні. Він хоче тебе. Вона лише принада.

— Він каже, що поверне мені все.

— Він говорить те, що ти хочеш почути. — Кіт підвівся, потягнувся, ніби нічого не сталося. — Так працюють усі його угоди. Він не бреше. Він просто не каже, яка ціна.

Елора стиснула Соломіїне плече. Каблучка на пальці палала.

— Я не можу просто залишити...

— Можеш, — сказав Варден. — Але для цього мусиш сказати йому «ні».

Вона глибоко вдихнула. Подивилася на темний квартал, на каплицю, на порожні очі своєї подруги.

— Я не прийду, — сказала вона.

Голос розсміявся. Низько, задоволено, так, що асфальт під їхніми ногами тріснув. Тонка чорна лінія пробігла по дорозі й зникла під бордюром.

— Мені не потрібне те, що ти пропонуєш, — сказала Елора. Голос у неї тремтів, але вона не відступала. — Не на таких умовах.

— Ти ще прийдеш, — сказав голос. — Вони всі приходять.

Очі Соломії заплющилися. Вона зойкнула й схитнулася. Елора підхопила її, притиснула до себе. Вона відчувала, як вона дрижить.

— Елоро? — хрипко спитала Соломія. — Що... де я?

— Усе гаразд. Ходімо додому.

— Я, здається, щось співала.

— Ні, — сказала Елора. — Ти просто спала.

Вона поклала Соломію в ліжко, накрила ковдрою й сиділа біля неї, поки та не заснула по-справжньому. Потім тихо вийшла з дому.

Було майже п'ять ранку. Небо на сході розмивалося сірим.

Двері крамниці стояли відчиненими. Рейвен не спав. Він сидів за прилавком із Книгою перед собою і дивився в порожнечу. Побачивши її, він підвівся, але не наблизився.

— Він запропонував мені все повернути, — сказала Елора. — Кожну втрату. Без ціни. Тож скажи мені, чому я не повинна погодитися?

— Тому що він збреше.

— Це я знаю. Я хочу знати, що він приховує.

— Я не можу...

— Знову.

— Елоро...

— Ти зупинив мене. Ти пробачення просив, а сам залишив мене без пам'яті на триста років. Що ти отримав натомість? Що він тобі пообіцяв?

Рейвен відкрив рота, але слова не прийшли. Його обличчя змінювалося, наче він боровся з чимось усередині.

— Він нічого мені не пообіцяв, — тихо сказав він.

— Тоді чому?

— Тому що...

Він замовк. Ковтнув повітря. Наче натрапив на стіну.

— Ти сама віддала цей рік, — сказав Варден з підвіконня.

Елора різко обернулася.

— Що?

— Ти сама його віддала. Ніхто його в тебе не крав. — Кіт спокійно дивився на неї. — Ти просила Рейвена стерти твою пам'ять. Ти знала, що робиш. Але ти не знала всього.

— Чого я не знала?

Варден перевів погляд на Книгу.

Вона лежала на прилавку, закрита. Але щось у ній ворухнулося, наче хтось тихо перегорнув сторінку зсередини.

— Покажи, — сказала Елора. — Покажи мені все, що я віддала.

Її долоня лягла на палітурку.

Книга розкрилася сама. Не на першому запису й не на тому, що вона вже бачила. Вона розкрилася на сторінці, якої досі не було: між двома рядками, наче невидима до цієї миті, проступила ще одна, вужча, писана знайомим Рейвеновим почерком.