Розділ дев'ятий. Пробач мені

Розділ дев'ятий. Пробач мені

Голос прийшов уві сні.
Елора стояла в темряві, а десь під нею, дуже глибоко, щось повільно дихало. Земля здригалася в такт цьому диханню. І крізь гудіння, тонко, майже пошепки, хтось сказав:
— Пробач мені.
Вона впізнала голос одразу. Низький, спокійний, з тією ледь чутною хрипкістю, що з'являється, коли людина стримує сльози.
Рейвен.
Вона прокинулася з криком, який так і не вийшов назовні, і довго лежала, слухаючи власне серце. Годинник показував п'яту ранку. У квартирі було тихо. Тільки Соломія, яка досі ночувала на дивані, щось невиразно пробурмотіла крізь сон.
Каблучка на пальці була гаряча.

Крамниця чекала на неї, наче знала, що вона прийде. Двері відчинилися ще до того, як вона торкнулася ручки.
Рейвен стояв біля вікна й дивився на світанок над дахами. Коли вона увійшла, він обернувся. Побачивши її обличчя, він зрозумів, що щось трапилося.
— Що?
— Це ти казав мені: «Пробач мені»?
Він побілів. Не образно: буквально, наче з нього одним рухом стерли кров.
— Звідки ти...
— У сні. Голос, що йшов знизу. — Вона підійшла ближче. — Це був твій голос.
— Це не я, — швидко сказав він. — Він використовує... він бере те, що ми пам'ятаємо, і повертає проти нас. Це не...
— Але я це чула, — тихо перебила вона. — Колись. Справді. Ти це сказав.
Він мовчав.
— Це остання мить, так? Те, що було перед тим, як усе зникло.
Він не відповів. І все-таки Елора бачила: цього достатньо.
— Я хочу цей спогад, — сказала вона.
— Ні.
Вона здивовано дивилася на нього. За весь цей час він жодного разу не сказав «ні» так прямо.
— Ні, — повторив він. — Не цей.
— Чому?
— Бо він буде найдорожчим.
— Ти можеш мені це пояснити?
— Ні.
— Тоді хоча б скажи: ця ціна небезпечна для тебе?
Він довго дивився на неї, а потім тихо відповів:
— Для тебе.
Елора відчула, як щось у ній стискається й водночас твердне.
— Ти обіцяв, — сказала вона. — Якщо я сама захочу. Я хочу.
Він заплющив очі. Коли розплющив, Книга вже лежала розгорнута перед ним. Він не пам'ятав, коли її відкрив.
— Ти впевнена? — прошепотів він.
— Ні, — відповіла вона. — Але я не можу більше слухати цей голос у снах.
Її долоня лягла на порожній рядок.

Підвал під містом. Той самий, який вона бачила раніше: склепінчастий, холодний, вологий. Але тепер посередині вже готове коло, викладене золотим світлом, і лінія розділяє його навпіл.
Вона стоїть у самому центрі. Босоніж, у простій сорочці. Руки трохи розведені, як для молитви. У пальцях пульсує сила, така велика, що здається, шкіра ось-ось тріснить.
Їй не страшно. Вона дивно спокійна, ніби довго готувалася до цієї миті й тепер лише виконує те, що давно вирішено.
Вона думає про нього. Добре, що його тут нема. Вона сама наказала йому не приходити.
Гудіння під ногами стає гучнішим. Світло розгорається, піднімається стовпом до склепіння.
— Вона тут! — раптом лунає крик.
Вона озирається.
Він біжить сходами вниз, перестрибуючи через кілька сходинок. Обличчя біле, волосся розтріпане, на щоці подряпина.
— Ні! — кричить він. — Елоро, ні!
— Ти обіцяв, — каже вона рівно. — Ти обіцяв не втручатися.
— Я обіцяв не повертати тобі пам'яті! Про це я нічого не обіцяв!
Він добігає до краю кола. Світло ляскає, як батіг. Його відкидає назад, але він піднімається й знову рветься вперед.
— Не заходь! — кричить вона. — Це небезпечно!
Але він уже в колі. Світло вгризається в його плечі, у руки, він стискає зуби й не зупиняється. Ще крок. Ще один. Вона бачить, як його обличчя спотворюється від болю, але він не відводить погляду від неї.
Він хапає її за руки. Долоні в нього обпечені.
— Що ти робиш? — шепоче вона.
Він притискається чолом до її чола. Очі мокрі.
— Пробач мені.
Щось холодне торкається її скроні. Це його пальці. Вона відчуває, як усе, що вона знала, починає розтікатися, наче фарба під дощем. Його обличчя. Його ім'я. Підвал. Золото. Печатка.
— Що ти зробив? — намагається закричати вона.
Але слів уже немає.
Останнє, що вона чує, це його голос, зовсім тихий:
— Я запам'ятаю за нас обох.
Темрява.

Елора повернулася в крамницю різко, наче її хтось виштовхнув із води. Вона стояла на колінах, обома руками вчепившись у прилавок. Дихання рвалося, як після бігу.
Вона знала.
Не все. Не деталі. Але головне. Вона стояла посеред кола й збиралася зробити те, після чого не повернулася б. Вона була готова. А він увірвався й зупинив її.
— Ти не дав мені закінчити, — прошепотіла вона.
Рейвен стояв за прилавком. Руки він тримав перед собою, і вона раптом побачила на його долонях блідий, давній шрам. Не свіжий, стертий часом, але явно колись глибокий.
— Ти прийшов, хоча я просила не приходити.
— Так.
— Ти знав, чим це закінчиться.
— Так.
— І ти все одно зробив це.
Він мовчав.
— Що ти зробив? — спитала вона.
— Я не можу...
— Ти не можеш, — гірко засміялася вона. Сльози текли по обличчю, але голос лишався жорстким. — Ти завжди не можеш. Ти ніколи нічого не можеш мені сказати. Ти зупинив мене, стер мою пам'ять і триста років мовчав.
— Елоро...
— Не називай мене так. — Вона встала. — Ти не мав права вирішувати за мене.
Слова прозвучали тихо, майже спокійно. Але Рейвен здригнувся, наче отримав удар.
Вона повернулася й пішла до дверей. Каблучка на пальці була холодною.
У неї за спиною пролунав голос, який вона ще не чула в цій крамниці:
— Ти бачила лише кінець.
Варден сидів на порозі. Золоті очі світилися в напівтемряві.
— Це не виправдовує його, — сказала Елора.
— Я й не кажу, що виправдовує.
— Тоді що?
— Я кажу, що ти бачила лише кінець, — повторив кіт.
Вона вийшла, не відповівши.

Вдома мама стояла біля відкритої шафи й розглядала стару коробку.
— Ти рано, — сказала вона. — Я саме думала про бабусин будинок. Там залишився старий альбом. Пам'ятаєш, як ти ще маленька там літувала? Кожне літо?
Елора кивнула. Автоматично, як роблять, коли не хочуть, щоб побачили, що щось не так.
Мама дістала альбом і розкрила його на першій сторінці. Старий будинок, вкритий виноградом, ґанок із лавкою, сад, повний яблунь. Дитина в літньому платтячку сиділа на порозі й тримала кошеня.
— Це була ти, — сказала мама. — Тобі було п'ять.
Елора дивилася на фотографію. Знала, що це вона. Знала, що це бабусин будинок. Знала, що там були літні вечори, яблука, сад.
Але нічого з цього не було її.
Вона перегортала сторінку за сторінкою. Ось вона на драбині, ось із відром вишень, ось на річці. Мама тихо коментувала кожну: ось тут ти впала з дерева, ось тут бабуся пекла пиріг, ось тут ти вперше поплавала.
Усе це було. І нічого з цього вона не пам'ятала.
Не одне літо. Не один день. Усі. Ціле дитинство, яке минало у тому саду, розчинилося, наче його ніколи й не було.
— Ти чого мовчиш? — тихо спитала мама.
— Нічого. — Елора відкрила синій зошит. — Мамо, розкажи мені про нього. Про той будинок. Усе, що пам'ятаєш.
Мама здивовано підняла брови, але кивнула й почала розповідати. Повільно, тепло, згадуючи деталі, яких Елора не знала. Вона записувала. Слово за словом. Рядок за рядком.
Коли мама пішла, Елора довго сиділа над сторінкою. Потім дописала внизу:
Він зупинив мене. Він сказав: «Пробач мені».
І нижче, дрібнішим почерком:
Чому?