Розділ восьмий. Найщасливіший день

— Ще один, — сказала Елора. — А потім ми поговоримо.

Вона поклала на прилавок зошит у синій обкладинці. Він був уже наполовину списаний. Рейвен глянув на нього, не торкаючись.

— Що це?

— Те, що в мене залишилося. — Вона розгорнула його. — Запах кориці. Мелодія, яку я не можу згадати, але записала, що мама співала її щовечора. Обличчя Соломії: не саме обличчя, а все, що я про неї знаю. Я буду вести це щоразу. Якщо ти забереш щось, я хоча б знатиму, що воно було.

— Це не поверне тобі втраченого.

— Знаю. Але це моє.

Він мовчав. У свічкових відблисках його обличчя було майже надто спокійним, і Елора вже навчилася розрізняти цю спокійність: так виглядали люди, які борються з бажанням заплющити очі.

— Ти впевнена? — спитав він.

— Наскільки можна.

Він розгорнув Книгу. Сторінка вже чекала на неї, чиста, з тонкою лінією для запису. Варден на підвіконні підвів голову й нічого не сказав.

— Один, — повторила вона. — І я зупиняюся.

Рейвен нічого не відповів. Але Елора помітила, що він уперше не сказав «добре».

Дах. Нічне місто внизу, блідо освітлене, з вузькими вулицями й димарями. Вітер несе запах диму й мокрого каменю.

Вони сидять поруч на краю даху. Ноги звішені вниз, між ними кошик із хлібом і сиром. Вона відламує шматок і подає йому. Він бере, не дивлячись, бо дивиться на неї.

— Ти вже кілька днів мовчиш, — каже вона.

— Це ти мовчиш.

— Ми обоє.

Вона сміється тихо, потім замовкає. Довго дивиться на місто, на його вогні, на те, що незабаром опиниться під загрозою.

— Завтра, — каже вона.

— Не треба.

— Треба сказати вголос. Хоч раз.

— Тоді не сьогодні.

Вона кладе голову йому на плече. Він завмирає, а потім повільно опускає щоку на її волосся. Так вони сидять довго. Десь унизу проїжджає віз, дзвенить чиясь сварка, гавкає собака. Життя триває, не зважаючи ні на що.

— Я хочу тебе попросити про одну річ, — нарешті каже вона.

— Так.

— Якщо я колись забуду тебе... — вона робить паузу, наче обирає слова обережно, — не повертай мене до минулого. Доки я сама не захочу його знайти.

Він не відповідає одразу. Вітер грає її волоссям, і кілька пасом лягає йому на плече.

— Ти забудеш мене, — тихо каже він.

— Так має бути. Якщо я пам'ятатиму, у печатки буде слабке місце. Вони знайдуть мене через мою пам'ять.

— Хто «вони»?

— Усі, хто захоче.

Він мовчить. Потім:

— А якщо ти забуватимеш не за власним вибором?

— Тоді ти дотримаєш обіцянки все одно.

— Це нечесно, — каже він. — Ти просиш мене мовчати про те, що для мене важливіше за все.

— Знаю.

Вона відсувається й дивиться йому просто в очі. Ті самі, які вона знає краще за власні.

— Тоді пообіцяй хоча б це, — каже вона. — Запам'ятай нас обох. За мене.

Він довго дивиться на неї. Потім кладе руку їй на щоку. Пальці холодні.

— Обіцяю, — каже він.

— А якщо я захочу?

— Тоді ти прийдеш сама.

— Так, — усміхається вона. — Прийду.

Елора відкрила очі й відчула, що по щоках у неї знову течуть сльози. Вона не витирала їх.

Рейвен стояв за прилавком. Його погляд був прикутий до порожнього рядка, де щойно проступили слова: «Четвертий спогад». Обличчя було таким, як у людини, що почула власну розмову багато років тому.

— Ти пообіцяв, — сказала вона тихо.

— Так.

— І дотримався.

— Так.

Вона дивилася на нього. У грудях була дивна суміш: жаль, ніжність і гнів, якому не було адресата. Раніше вона могла звинувачувати його. Але тепер знала: це вона просила про мовчання. І знала, скільки він за це заплатив.

— Це було дуже давно, — сказала вона.

— Так, — повторив він. — Дуже.

— Але для тебе...

— Для мене це було вчора.

Вона хотіла сказати щось іще. Але каблучка на її пальці стала холодною, і Елора зрозуміла: ціна вже стягнута.

Вранці наступного дня мама приготувала млинці.

Вони сиділи втрьох за столом: мама, Соломія, яка так і не пішла і майже переїхала до них «на тиждень», і Елора. Сонце заглядало в кухню. Пахло маслом і чимось теплим, чого Елора вже не відчувала повністю, але знала, що воно там є.

— До речі, — сказала мама, розкладаючи серветки. — Я вчора розбирала антресолі й знайшла фотографії з моря. Пам'ятаєш, коли тобі було дванадцять?

— З моря?

— Ну так. Ми їздили втрьох, — вона кивнула на Соломію. — Ти ще тоді сказала, що це найкращий день у твоєму житті.

Елора застигла.

— Я пам'ятаю, — швидко сказала Соломія. — Ти тоді не хотіла виходити з води, а потім упала на пісок і кричала: «Хочу, щоб цей день ніколи не закінчувався!»

— Так, так, — засміялася мама. — Ти ще й голосом таким командирським.

Елора посміхнулася. Кивнула. Сказала «так, звичайно».

Але всередині була порожнеча.

Не було моря. Не було піску. Не було жодного кадру, жодного відчуття, жодного запаху. Вона шукала, ретельно, як шукають ключі у кишенях, перебираючи все, що мала. Знала, що вони їздили до моря, що поруч були мама й Соломія, що там була вода. Але це знання було як прочитане в підручнику: чуже, безбарвне, без жодного її власного відбитку.

Мама вийняла з коробки фотографію й поставила перед нею. Дівчинка на пляжі, мокре волосся, широка усмішка, рука піднята до неба.

Елора дивилася на неї і думала, що ця дівчинка щаслива. Абсолютно, безумовно щаслива.

І що вона її не знає.

— Що з тобою? — тихо спитала Соломія.

— Нічого.

— Ти ж плачеш.

Елора провела долонею по щоці й зрозуміла, що вона мокра. Вона сама не помітила, коли почала плакати.

— Просто, — сказала вона. — Я дуже рада, що ви тут.

Мама й Соломія перезирнулися. Мама простягла руку й обійняла її за плечі, міцно, так, ніби боялася, що вона розсиплеться.