Розділ сьомий. Ті, хто пам'ятає

Коли Елора відчинила двері квартири, вона почула сміх.

Один був мамин, який вона знала з дитинства: низький, теплий, що завжди закінчувався легким зітханням. Другий належав Соломії. Вона впізнала його за тим, як він обривався різко, наче Соломія затискала його долонею.

На кухні горіло світло. Дві чашки, тарілка з печивом, розкрита коробка з фотографіями. Мама сиділа спиною до дверей. Соломія, лицем до входу, вже махала їй рукою.

— Нарешті! Ми вже думали, що ти залишилася жити на роботі.

Елора стояла в передпокої з ключами в руці. Обличчя Соломії, як і вчора, було нерізким, розмитим, наче її бачили крізь запітніле скло. Але голос був той самий, рухи ті самі. Вона пригадала, що Соломія має ключі від їхньої квартири ще з десятого класу.

— Що ви тут робите? — спитала вона, намагаючись, щоб голос прозвучав легко.

— Ми тебе чекаємо, — сказала мама, не обертаючись. — Сядь.

Це було сказано без жодної різкості. Але Елора одразу зрозуміла: розмова буде, і вона вже давно готується.

— Ти три тижні майже не буваєш вдома, — сказала Соломія. — Пропускаєш обіди. Тебе не видно у месенджері. А в четвер ти дивилася на мене, як на людину, яку бачиш вперше.

— Я втомилася.

— Не втомилася. — Соломія відставила чашку. — Я тебе знаю двадцять років. Коли ти просто втомлена, ти жартуєш про це. А зараз ти мовчиш і крутиш на пальці цю каблучку.

Елора опустила руку. Вона й не помітила, що робить це.

— Я також помітила, — тихо сказала мама. — Ти попросила мене тричі заспівати колискову. Ти ніколи так не робила. І дивилася на мене, ніби намагалася щось запам'ятати. А в тебе пальці тремтіли.

— Мамо...

— Я не питаю, що це було. Я питаю, чи ти в порядку.

Елора відкрила рота й закрила. Вона могла сказати «так». Це було б найпростіше. Обидві повірили б ненадовго, а потім знову прийшли б із тим самим питанням.

— Я щось шукаю, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Не знаю. Щось, що я колись знала. — Вона провела рукою по волоссю. — Це звучить божевільно.

— Ні, — сказала Соломія. — Це звучить так, як звучить, коли людина знає більше, ніж може сказати.

Мама мовчала. Але Елора бачила, як вона стискає пальці навколо чашки.

— Ти дивишся не на мене, — раптом сказала Соломія.

Елора здригнулася.

— Що?

— Тиждень уже. Ти дивишся в бік. На підборіддя. На вухо. На чашку. — Голос Соломії був спокійним, але в ньому щось тремтіло. — Я думала, що вигадую. Але ні. Ти не дивишся мені в очі.

Тиша. Елора чула, як у сусідній кімнаті цокає годинник.

— Я не можу, — сказала вона. — Зосередитися на твоєму обличчі.

— Як це «не можеш»?

— Воно... ніби розмите. Я бачу тебе, але не розрізняю. Ніби хтось змінив фокус.

Мама різко вдихнула. Соломія завмерла.

— Тобі треба до лікаря, — сказала вона тихо. — До очного. До невролога. До когось.

— Може.

— Не «може». Обов'язково.

— Соню, — Елора вперше за вечір назвала її цим ім'ям. — Я піду. Обіцяю. Просто...

— Що?

Елора хотіла сказати: це не лікар, це крамниця. Хотіла розповісти про кота, який говорить, про чоловіка, який чекав на неї триста років, про голос під ринком. Але слова застрягли в горлі. Якби вона їх вимовила, Соломія подивилася б на неї з тією самою жалістю, з якою дивляться на людей, що втрачають розум.

— Просто не питай мене зараз, — сказала вона.

Соломія довго дивилася на неї. Потім втомлено, майже ніжно, зітхнула.

— Добре. Але я нікуди не піду, — сказала вона. — Хочеш чи ні.

Пізніше вони сиділи на підлозі у вітальні, розклавши старі фотографії, і Соломія розповідала.

— Ти в шість років намалювала на стіні в садочку коло, — говорила вона. — Крейдою. Величезне, майже до стелі. Виховательці довелося вимивати три дні. А ти стояла й казала: «Це не малюнок, це двері».

— Двері?

— Так. І пояснювала, що вони не можуть бути відкритими, бо там небезпечно. А мені було страшно, і я ховалася за тобою. А потім ти взяла мене за руку й сказала: «Не бійся, я не пущу».

Елора слухала й відчувала, як щось усередині повільно, боляче тане.

— Я цього не пам'ятала.

— Я знаю. — Соломія м'яко всміхнулася. Елора не бачила її усмішки, але чула її в голосі. — Тому й розповідаю. Це не те, що ти шукаєш, Елоро. Але воно теж твоє.

Елора нахилилася й притулилася лобом до її плеча. Довго сиділа так мовчки. Ніхто не питав, чому.

Вона зрозуміла щось важливе. Крамниця давала спогади, але віддавала їх, як лихвар: шматок за шматок, найдорожче за найпотрібніше. А Соломія розповідала їх так, як дарують: просто, без ціни, тому що вона просто пам'ятає й хоче поділитися.

Обидва шляхи вели до минулого. Але тільки один залишав її цілою.

Мама зайшла до неї пізно ввечері.

Елора лежала в ліжку, дивилася в стелю. Соломія лишилася ночувати на дивані у вітальні, так і не давши їй жодного шансу відмовитися.

— Спиш? — тихо спитала мама.

— Ні.

Мама сіла на край ліжка й довго мовчала. Потім поклала долоню на Елорину руку, ту, на якій блищала каблучка.

— Я хотіла тобі розповісти, — сказала вона. — Про це.

— Про каблучку?

— Бабуся розповідала мені, що вона в нашій родині ще з дуже давніх часів. Ніхто не пам'ятає точно, звідки. Але є одна історія. Начебто її принесла нашій прапрапрабабусі якась чужа людина. Чоловік або... я вже не пам'ятаю. Вона дуже просила берегти й передавати. Тільки жінкам. Тільки старшим дочкам. «Поки не прийде та, для якої вона».

Елора мовчала.

— Я вважала, що це казка, — тихо сказала мама. — Але коли віддала її тобі в вісімнадцять, у мене якось так стало на серці. Наче я нарешті виконала те, що давно на мені лежало.

— Мамо...

— І ще. — Мама на мить замовкла. — Ти малювала той знак ще малою. Не тільки в садочку. Скрізь. У зошитах, на шпалерах, на замерзлому склі. Я думала, що це просто дитяче. Але коли зараз побачила, що ти знову його малюєш...