Розділ шостий. Обличчя, якого не видно

— Ми більше не будемо цього робити, — сказав Рейвен.

Він стояв біля дверей крамниці, наче хотів зачинити їх власним тілом. Елора щойно переступила поріг, ще навіть не зняла шарфа, а він уже говорив, швидко, майже роздратовано, як людина, що репетирувала цю розмову всю ніч.

— Він знає твоє ім'я. Він говорив через жінку, яка не мала жодного стосунку до...

— До чого? — спитала Елора. — До мене? До печатки?

Рейвен замовк.

— Він знає, як мене звати, — сказала вона. — Я не знаю, ні хто він, ні що йому від мене треба. Але єдине, що в мене є проти нього, це те, що я колись знала про нього більше, ніж він гадає.

— Це небезпечно.

— Так. — Вона зняла шарф і поклала його на прилавок. — Але сидіти й чекати, поки він знову заговорить через когось у моєму місті, небезпечніше.

Він дивився на неї довго, важко. Свічки за його спиною горіли рівно, і від цього обличчя його здавалося зробленим із воску.

— Ти впевнена?

— Ні, — сказала Елора. — Але я не можу інакше.

Він не сперечався. Просто відійшов від дверей і розгорнув Книгу.

Кімната. Ця сама крамниця, але тепер вона здається новішою: полиці не такі темні, скло не запилене, а на підвіконні немає жодного кота.

Вона сидить за столом при свічці й розгортає на ньому свиток, вкритий дрібними знаками. Пальці в неї сплямовані чорнилом. Вона не пише: вона рахує. Щось вираховує, знову й знову, і щоразу результат, схоже, її не влаштовує.

Позаду тихо розчиняється двері. Рейвен заходить із двома кухлями, у яких парує щось гаряче. Ставить один перед нею, не питаючи, чи вона хоче. Сідає навпроти.

— Ти вже третю ніч не спиш.

— Знаю.

— Що ти там знайшла?

Вона не піднімає очей від свитка. Довго мовчить. Потім відсуває його вбік, обома долонями розгладжує стіл, наче не хоче, щоб він бачив її руки.

— Печатка потребує двох речей, — каже вона. — Сили, якої вистачить, щоб тримати його. І ціни, яка не дозволить йому розірвати її зсередини.

— Я знаю. Ми обчислювали це разом.

— Так. Я знову обчислила.

— І?

Вона нарешті піднімає очі. Дивиться на нього. У світлі свічки його обличчя тепле й тривожне, і вона помічає, як він вловлює щось у її погляді ще до того, як вона вимовить хоч слово.

— Ні, — тихо каже він.

— Я ще нічого не сказала.

— Ні.

— Рейвене...

— Ні. — Він відставляє кухоль. Рука в нього трохи тремтить. — Ми знайдемо інший спосіб.

— Іншого немає.

— Тоді ми його придумаємо.

— Ти знаєш, що я права.

Він підводиться. Не різко, повільно, так, як підводяться люди, коли не можуть більше сидіти на місці. Стоїть, дивиться на стіну. Плечі в нього напружені, наче він несе щось, чого не бачить.

— Я не буду цього слухати.

— Рейвене.

— Ні.

Він виходить. Двері зачиняються тихо, зовсім не так, як зачиняють, коли злі. Так, як зачиняють, коли боляче.

Вона сидить кілька секунд, дивлячись на порожній стілець. Потім бере чистий аркуш і починає писати. Короткий рядок, розмашистий, впевнений. Складає аркуш учетверо.

Щось ворушиться на підвіконні. Крізь темряву сяють дві золоті плями.

— Візьми, — каже вона.

Варден стрибає на стіл, дивиться на записку, потім на неї.

— Це не моє діло, — каже кіт. — Я не можу втручатися.

— Я знаю. Просто збережи. Якщо колись повернуся, віддай мені. Не одразу. Тоді, коли...

Вона замовкає й не закінчує.

Елора відкрила очі й обома руками вчепилася в прилавок.

Її щоки були мокрі, хоча вона цього не пам'ятала. У грудях розлилася дивна, важка порожнеча, і вона мусила кілька разів вдихнути, поки та трохи вщухла.

— Я збиралася щось зробити, — сказала вона вголос. — Те, чого ти не міг витримати.

Рейвен не відповів. Він стояв поруч і дивився на порожній рядок Книги, де щойно з'явилися слова: «Третій спогад».

— Ти вийшов, — сказала вона. — Ти не зміг слухати.

— Так.

— Чому?

— Я не можу тобі сказати, — прошепотів він.

Вона кивнула. Уже розуміла.

— Записка, — сказала вона. — Це ж та сама. «Не дозволяй мені шукати його».

Він знову мовчав, і мовчання це було відповіддю.

— Я залишила її Вардену, — повільно сказала вона. — Ось чому він знає більше.

Рейвен зачинив Книгу. Дуже обережно, наче вона могла розсипатися.

— Ти відчуваєш ціну? — спитав він.

— Поки що ні, — відповіла Елора, і слова були правдивими. — Нічого не бракує.

Але коли вона виходила з крамниці, щось усередині хитнулося, ніби, спускаючись сходами, вона пропустила сходинку.

Соломія чекала її в кав'ярні на розі, де вони зустрічалися щочетверга ще зі школи.

Елора пам'ятала це. Пам'ятала, як вони сиділи тут у дев'ятому класі, ділячи одну порцію картоплі фрі на двох. Пам'ятала, як Соломія розповіла їй про свого першого хлопця, і як вони обидві плакали, коли він її кинув. Пам'ятала, що Соломія завжди замовляє лате з корицею, хоч сама Елора вже не могла відчути цього запаху, і що вона завжди запізнюється рівно на п'ять хвилин.

Але сьогодні Соломія прийшла вчасно. Елора зрозуміла це тільки тому, що в кав'ярні до її столика підійшла молода жінка й сказала:

— Ти чого так довго дивишся на двері? Я вже тут п'ять хвилин.

Елора підвела голову.

Перед нею стояла жінка. Темне волосся, куртка, знайомий голос, знайомі руки з кільцем на великому пальці. Усе знайоме. А обличчя...

Обличчя не було обличчям.

Не порожнім, не стертим. Просто нерозбірливим, як фотографія, наведена на різкість у неправильному місці. Вона бачила очі, ніс, рот, але вони не складалися в одне ціле, не складалися в людину, яку вона знала з шести років.

— Елоро? — Соломія нахилилася. — Ти мене чуєш?

— Так, — швидко сказала Елора. Занадто швидко. — Так, звичайно. Просто... задумалася.