Розділ п'ятий. Голос під ринком

Розділ п'ятий. Голос під ринком

Дзвіночок над дверима задзеленчав, коли Елора ще не встигла зняти пальто.

Вона очікувала побачити когось нового. Але жінка, що стояла на порозі, була їй знайома: невисока, у вовняній хустці, з руками, які пахли яблуками навіть на відстані. Та сама торговка з ринку, що кілька днів тому раптом замовкла посеред речення й довго дивилася під ноги.

— Двері, — сказала вона хрипко. — Я знайшла двері.

Рейвен, який щойно розкрив Книгу, повільно її закрив. Елора помітила це одразу: він завжди тримав її відкритою, коли до крамниці заходили люди. Тепер тримав закритою обома долонями, наче не хотів, щоб щось із неї вилізло.

— Ви бачите двері, — сказав він.

— Це ж не я їх шукала, — вона стиснула хустку на грудях. — Воно мені підказало. Сказало, куди йти.

Її звали Ганна. Вона не спала шостий день.

Елора посадила її на свій стілець біля прилавка, налила чаю, який нагадував м'яту, і слухала. Ганна тримала чашку обома руками, так міцно, що фарфор дрібно дзенькав. Пальцем лівої руки вона машинально водила по стільниці: коло, а потім тонка лінія посередині. Коло. Лінія. Коло.

— Ганно, — тихо сказала Елора. — Що ви малюєте?

Вона глянула на власний палець, наче вперше його побачила, і відсмикнула руку.

— Не знаю. Воно само. Уже кілька днів. — Вона нервово засміялася. — Як почалося, так і не зупиняється.

— Що почалося?

— Голос.

У крамниці стало дуже тихо.

— Під ринком, — сказала Ганна. — Спершу я думала, що це труби. Або метро. У нас тут метро не проходить, а я все одно думала. А потім розібрала слова.

— Які слова?

Ганна дивилася в чашку.

— Це мій Микола. Помер два роки тому. Він мене так кликав, коли я довго не поверталася з ринку. «Ганю, ходи сюди». Ось так. — Вона провела долонею по обличчю. — Я знаю, що це нісенітниця. Знаю. Але це його голос. Його інтонація. Навіть та маленька хрипинка, яку він мав після зими.

Елора відчула, як по спині пробігає холод.

— Що він каже? — обережно спитала вона.

Ганна довго мовчала.

— Що там, де двері, мене простять.

Рейвен різко підвівся. Елора ніколи не бачила, щоб він робив щось різко: усі його рухи були повільні, вивірені, ніби виміряні століттями. Тепер він стояв, спершись долонями на прилавок, і його обличчя було таким, як у людини, що впізнала знайомий звук у темряві.

— Варден, — сказав він тихо.

Кіт, який зазвичай з'являвся сам, коли вважав за потрібне, вже сидів на краю прилавка. Золоті очі дивилися не на Ганну, а кудись у підлогу, глибоко вниз.

— Він кличе через тих, хто пам'ятає, — сказав Варден. Уперше на Елориній пам'яті він говорив у присутності Рейвена. — Через тих, хто втратив.

— Ти не мусиш...

— Мушу.

Рейвен не відповів. Тільки відвернув голову.

— Я хочу, щоб він замовк, — сказала Ганна. — Більше нічого. Я не хочу, щоб він повертався, не хочу нічого. Просто тишу.

— Ти впевнена? — спитав Рейвен.

Голос у нього був глухий, зовсім не той, який Елора чула в перші вечори. Здавалося, кожне слово коштує йому зусилля.

— Так, — сказала Ганна.

— Може, не варто, — тихо втрутилася Елора. — Це не те, чого вона...

— Ви не розумієте, дівчино, — обірвала її Ганна. — Ви не чули його. Він кличе так, що я вже майже піддаюся.

Елора замовкла. Вона знала: слова тут не допоможуть.

Рейвен розгорнув Книгу. Ганна поклала долоню на порожній рядок.

Нічого не сталося.

Папір лишався білим. Каблучка на Елориному пальці не спалахнула, свічки не пригасли. Ганна дивилася на сторінку з розгубленістю людини, яка натиснула дзвінок, а той мовчить.

— Що не так? — прошепотіла вона.

— Не знаю, — сказав Рейвен. Він дивився на порожній рядок так, наче вперше в житті бачив його. — Книга ніколи...

— Ганю, — сказав хтось.

Голос був не Ганнин.

Елора обернулася.

Обличчя Ганни змінилося. Не рисами, а виразом: розтягнулося, ніби хтось зсередини надів на нього чужу маску. Очі дивилися прямо на Елору, але це були не Ганнині очі, не ті теплі, втомлені, з мереживом зморшок. Вони були широкі, темні й порожні, як вода в колодязі.

Рот Ганни рухався. Голос, що йшов із нього, був низький, двоголосий: ніби говорила вона й хтось під нею одночасно.

— Елоро.

Свічки схилили полум'я в бік підлоги.

— Нарешті.

Рейвен рвонувся вперед. Схопив Ганну за зап'ясток і різко стягнув її руку зі сторінки. Крамниця здригнулася, наче хтось струснув будинок за фундамент. Банки на полицях застукотіли. Одна впала й розбилася, і по підлозі розтеклося щось прозоре, що пахло дощем.

Ганна обм'якла. Елора підхопила її, перш ніж вона упала на підлогу.

— Що... що зі мною? — прошепотіла Ганна, кліпаючи. — Я... мені стало погано. Я, здається, щось казала?

— Ні, — сказала Елора. Голос у неї зривався. — Нічого. Усе гаразд.

Але навіть коли вона це казала, вона знала: жодне слово з цього неправда.

Ганну вона довезла додому сама. Попросила таксі, посадила її на заднє сидіння, тримаючи за руку. Ганна кілька разів повторила, що їй дуже соромно, що вона не знає, що на неї найшло. Біля під'їзду вона обернулася.

— Голосу вже нема, — тихо сказала вона. — Бачте? Перестав.

— Це добре, — відповіла Елора.

Але щойно машина від'їхала, вона відчула ту саму вібрацію під ногами. Слабку, глибоку, як віддалений грім. Вона не стихла. Вона просто перемістилася.

Коли Елора повернулася до крамниці, Рейвен стояв над розбитою банкою. Він мовчки збирав скалки. На ярлику, що прилип до підлоги, було написано його дрібним почерком: «Тиша перед бурею».

— Книга не прийняла її бажання, — сказала Елора.

— Ні.

— Це вже траплялося?

— Ніколи, — сказав він. — За триста років ніколи.

Варден сидів на підвіконні. Тепер він мовчав, але дивився на Елору пильно, з тією особливою терплячістю, з якою чекають, поки людина сама дійде до очевидного.

— Хто це був? — тихо спитала вона. — Хто говорив через неї?