Розділ четвертий. Друга ціна

Три ночі поспіль Елорі снився запах, якого вона більше не могла відчути.

Не самі булочки й не піч. Лише запах: густий, теплий, з присмаком темного цукру. Вона прокидалася з відчуттям, що тримала його у долонях, а потім відпустила. У кімнаті пахло звичайним повітрям, пранням і холодним чаєм, який вона знову не допила.

Вона не збиралася повертатися до крамниці. Казала собі, що це була одна помилка, що ціна її навчила, що розумна людина зупинилася б. Але на четвертий вечір вона знову йшла вулицею повз аптеку, і в кожному кроці чулося одне питання: що ще там було?

У місті тим часом почало діятися дивне. Ліхтарі на вулиці Різників гасли й вмикалися без причини, наче хтось граючись клацав вимикачем. Голуби на площі сиділи тісно, повернувшись усі до одного в бік старого кварталу, і не злітали, навіть коли їх лякали діти. Вчора на ринку торговка різко замовкла посеред речення й довго дивилася під ноги, нібито прислухалася.

Елора помітила все це, але не зупинилася.

— Ти прийшла, — сказав Рейвен. Цього разу він навіть не намагався ховати те, що радий її бачити.

— Я хочу ще один спогад.

Він відклав перо. Крамниця була порожня, свічки горіли рівно, а Варден спав на підвіконні, згорнувшись чорним клубком.

— Я не радив би, — сказав Рейвен.

— Ви не можете мені нічого радити.

— Я можу спитати.

— То питайте.

Він мовчав довго. Потім тихо, майже без інтонації, вимовив:

— Ти впевнена?

— Ні, — чесно відповіла Елора. — Але я знаю, що це дзеркальна ціна. Я готова.

— Готовність не зменшує ціну.

— Знаю. — Вона стисла пальці на прилавку. — Але я не можу жити далі, не знаючи, що було в тому проваллі. Я про це думаю щодня. Вдень, уночі, у метро, на роботі. Це сильніше за мене.

Рейвен дивився на неї так, наче міряв відстань до краю урвища.

— Тоді кладіть долоню, — сказав він.

На сторінці чекав новий порожній рядок. Каблучка на її пальці нагрілася, і чорнило проступило з паперу тим самим її почерком.

Другий спогад.

Камінь під ногами. Холодний, вологий, схожий на кістку. Склепінчастий підвал, який вона не бачила ніколи, і водночас знала кожну тріщину на його стінах.

Вона стоїть посередині, і від її рук, від кінчиків пальців тече слабке золотисте світло. Воно повільно виводить на підлозі коло. Просте, чітке. Потім вона проводить вздовж його середини тонку лінію, і коло розділяється навпіл.

Той самий символ. Той, що вона малювала на серветках.

Земля під нею гуде. Тихо, глибоко, так, що вібрація відчувається в зубах. Наче хтось величезний дихає там, під шаром каменю, і кожен його видих проходить крізь підлогу.

Поруч стоїть Рейвен. Він молодший. Не за віком: за виразом. У нього в очах ще немає тієї втоми, яка є зараз. Він дивиться на коло, на неї, знову на коло.

— Ти впевнена? — питає він.

— Ні, — відповідає вона. — Але зроблю.

Гудіння підіймається. Світло в її руках спалахує яскравіше. Вона піднімає долоні, і весь підвал наповнюється золотом.

І десь глибоко під підлогою, під шаром каменю, під самим містом, щось повертає до неї свою увагу.

Елора вдихнула так різко, що закашлялася.

Вона стояла в крамниці, опершись на прилавок, і руки в неї тремтіли. Не від страху. Від сили, яка щойно текла крізь них і раптом зникла, залишивши по собі порожнечу.

— Це були... я. Це була я.

— Так, — тихо сказав Рейвен.

— Я робила магію.

— Так.

— Хто це був там, під землею?

Він не відповів. Тільки дивився на неї, і в цьому мовчанні було все, що він не міг сказати.

Вона зрозуміла: ні, він не відповість. Але вона вже знала достатньо.

— Символ, — прошепотіла вона. — Той, що я малюю. Це печатка.

Рейвен кивнув, ледь-ледь.

— Дякую, — сказала Елора.

Вона хотіла сказати ще щось, але помітила, що з нею відбувається дивне. Наче хтось змінив температуру в кімнаті. Або ж вона сама дещо відчула: пустку там, де щойно було щось важливе. Вона спробувала згадати, про що думала цілий вечір, і не знайшла. Ніби на мить упустила нитку.

— Що я щойно втратила? — спитала вона.

— Не знаю, — сказав Рейвен. — Я ніколи не знаю наперед.

Він казав правду. Це було найгірше.

Вдома пахло супом.

Мама стояла біля плити, у старому фартуху, і щось тихо наспівувала. Простий мотив, без слів, який Елора чула з дитинства: у кухні, у машині, в темряві перед сном, коли мама сиділа на краю ліжка й гладила її по волоссю.

Вона зупинилася в дверях кухні. Слухала.

Мелодія була гарна. Ніжна, трохи сумна, з несподіваним підйомом наприкінці. Вона слухала й розуміла, що ніколи її не чула.

— Мамо, — тихо сказала вона. — Що це ти співаєш?

Мама озирнулася, усміхнулася.

— Ти ж її знаєш. Я співала тобі кожного вечора, коли ти була маленька.

— Заспівай ще раз.

Мама здивовано підняла брови, але заспівала. Повільно, від початку до кінця. Елора закрила очі. Кожна нота була чужою й прекрасною, наче музика на радіо, яку чуєш уперше в житті.

Коли мама замовкла, вона вже не могла її відтворити.

Спробувала. Відкрила рот, набрала повітря. У голові не було нічого. Ні початку, ні кінця. Лише порожнеча, з якої мелодія випливла й розчинилася, ніби ніколи не існувала.

— Ти чого? — мама вже дивилася на неї з тривогою. — Ти бліда. Ти їла сьогодні?

— Їла. Усе нормально. — Елора дістала телефон. — Заспівай ще раз, я запишу. Просто... для себе.

Мама засміялася, сказала, що це дивно, але заспівала втретє.

Пізніше, у кімнаті, Елора сиділа на ліжку й слухала запис. Знову й знову. Голос мами, теплий, живий, ніжний. Мелодія, що мала бути найріднішою в світі, звучала як пісня незнайомої жінки, яку вона щойно зустріла на вулиці.

Вона вимкнула запис. Тиша в кімнаті була така, що в вухах дзвеніло.

Друга ціна.

Вона повторила це слово сама до себе, і воно нічого не змінило.