Розділ третій. Ті, хто приходить

Наступного вечора Елора не вірила, що двері ще там.

Вона вийшла з роботи пізніше, ніж збиралася, довго йшла не тією вулицею, зупинялася біля вітрин, які їй були зовсім не потрібні. Казала собі, що просто прогулюється. Що двері були сном, а запах кориці колись повернеться сам. Але коли вона звернула за ріг до пекарні, мідна ручка у формі кола, розрізаного навпіл, поблискувала в стіні так само, як і вчора.

Вона довго дивилася на неї. Потім постукала.

— Відчинено, — сказав Рейвен ізсередини.

Він стояв за прилавком, наче не рухався з місця відтоді, як вона пішла. Але в крамниці щось було інакше. Свічки горіли яскравіше, а на стільці біля прилавка вже стояла чашка. Хтось її очікував.

— Двері мали зникнути на світанку, — сказав він, не піднімаючи погляду від книги. — Крамниця з'являється лише на одну ніч на рік. Так було завжди.

— А тепер?

— Тепер вона тут. — Він нарешті глянув на неї. — Я не знаю чому.

Елора помітила, що він уперше сказав щось, чого не знав. Це видалося їй важливішим за все інше.

За першу годину до крамниці ніхто не зайшов.

Елора сиділа на високому стільці, тримала чашку і розглядала полиці. Ярлики на банках були написані дрібним, охайним почерком, і чим довше вона читала, тим більше їй здавалося, що кожен із них розповідає окрему, коротку історію. «Обіцянка, якої не дотримали». «Останній день літа». «Батьків голос».

— Ви пишете їх самі? — спитала вона.

— Усі, — сказав Рейвен. — Це єдине, що я тут роблю з власної волі.

— А решта?

— Решту робить крамниця.

Елора крутила каблучку на пальці.

— Я вчора думала, — сказала вона. — Про те, що ви не можете назвати ціну наперед. Про те, що я отримала: спогад, у якому дім наскрізь пахне корицею. І втратила: здатність відчувати цей запах.

Рейвен мовчав.

— Це не випадковість, чи не так? Ціна дзеркальна. Те, що ти отримуєш, тобі ж і повертається зворотним боком.

— Я не можу ні підтвердити, ні заперечити, — тихо відповів він.

— Це і є підтвердження.

Він не заперечив. Просто дивився на неї так, наче вона щойно розв'язала задачу, яку він сам собі поставив і сподівався ніколи не дочекатися відповіді.

Дзвіночок над дверима тихо дзенькнув.

Перший відвідувач був старий.

Сіре пальто, капелюх, який він м'яв у руках, наче не знав, куди його подіти. Він зайшов повільно, зупинився на порозі й довго роздивлявся крамницю, як людина, що впізнає місце з давніх розповідей.

— Ви бачите двері, — сказав Рейвен. Це не було питання.

— Бачу, — хрипко відповів старий. — Сьогодні ввечері вперше.

— Що ви втратили?

— Дружину. Три роки тому. — Він проковтнув. — Я пам'ятаю її обличчя. Пам'ятаю, як вона заплітала косу. Але голос... Голос я забув. Уже давно. Спершу думав, що це пройде. Що я прокинуся вранці, і він повернеться. Але ні.

Елора не дихала.

— Я хочу тільки почути її. Один раз. Одну фразу, — сказав він. — Будь-яку.

Рейвен глянув на нього довго й серйозно.

— Ти впевнений?

Так само, як учора. Тим самим тоном. З тим самим виразом обличчя.

Елора раптом зрозуміла, що це не формальність, не ритуал, не ввічлива фраза. Це єдине, що він може сказати. Єдине попередження, яке йому дозволено.

— Так, — сказав старий.

— Може, вам варто... — Елора почула власний голос раніше, ніж встигла подумати. — Може, варто спершу подумати. Це може коштувати чогось, що ви любите.

Старий подивився на неї. Не вороже, скоріше з жалем.

— Дівчино, — м'яко сказав він, — я три роки живу без її голосу. Що ще у мене можна забрати?

Вона хотіла відповісти. Але не мала чого.

Рейвен розгорнув книгу. Старий поклав долоню на сторінку. Свічки на мить пригасли, і крамницю наповнив голос.

— Ти знову забув шапку, старий. Іди по неї, я почекаю.

Жіночий голос, теплий, трохи глузливий, з тією інтонацією, яку не вигадаєш і не забудеш, коли почуєш вдруге. Старий стояв із заплющеними очима, і по його обличчю без жодного звуку текли сльози.

— Дякую, — прошепотів він. — Дякую вам.

Він пішов повільно, легкою ходою людини, що скинула з плечей давню вагу.

Елора підійшла до вікна. У дверях пекарні під ліхтарем стояла молода жінка, закутана в шарф. Вона озирнулася, побачила старого й полегшено видихнула.

— Тату! Де ти був? Я дзвонила тобі годину...

Старий зупинився. Схилив голову набік, дивлячись на неї так, наче намагався щось почути крізь товсте скло.

— Вибач, — сказав він розгублено. — Я... Вибач. Ти... я знаю тебе. Звичайно, знаю. Але...

— Тату?

— Твій голос, — прошепотів він, ніби вперше в житті вимовляв це слово. — Він чомусь звучить... як голос чужої людини.

Елора відвернулася від вікна.

Рейвен стояв біля прилавка, стискаючи край стільниці так, що дерево під пальцями ледь помітно тріщало. Він не дивився ні на неї, ні на двері.

— Ти знав, — сказала вона тихо.

— Завжди знаю.

— Кожного разу?

— Кожного разу.

Другою була дівчина в червоній вітрівці. Років дев'ятнадцяти, не більше. Вона зайшла швидко, майже вбігла, і одразу вимовила, ніби боялася втратити рішучість:

— Я хочу забути.

— Що саме? — спитав Рейвен.

— Його. Все. — Вона нервово потерла долоні. — Ми були разом два роки. Він пішов. І кожен день я згадую щось таке, що... Ви розумієте? Кожну дрібницю. Кожне слово. Я більше не можу.

— Ти впевнена?

— Так.

Елора відкрила було рота і одразу закрила. Вона вже знала: слова нічого не змінять. Дівчина прийшла не за порадою. Вона прийшла за полегшенням, і жодне попередження не пройшло б повз її біль.

Долоня на сторінці. Спалах свічок.

— Це все? — спитала дівчина. Вона вже видихала, очікуючи того, що мало прийти.

— Це все, — сказав Рейвен.

Вона вийшла легкою ходою, як і той старий. Елора дивилася їй услід.

— Що вона втратила? — спитала вона тихо.

Рейвен довго не відповідав.