Розділ другий. Перша ціна

Елора не пам'ятала, як опинилася на високому дерев'яному стільці біля прилавка. Здавалося, ще мить тому вона стояла над книгою, а тепер у руках у неї була чашка, від якої піднімалася пара, що пахла м'ятою і чимось гіркуватим.

— Це чай, — сказав Рейвен. — Просто чай.

— Просто чай, — повторила вона, не відводячи очей від його рук.

Руки в нього були спокійні. Надто спокійні. Так тримають себе люди, які багато років тренувалися не тремтіти.

— Що це за книга? — нарешті спитала вона.

— Книга угод.

— Чому там моє ім'я?

— Тому що ви в ній записані.

— Я нічого не підписувала.

Він не відповів. У тиші було чути, як у глибині крамниці тихо потріскує віск.

— Ви знаєте, хто я, — сказала Елора. Це не було питанням.

-Є речі, — повільно промовив Рейвен, — які я не маю права вам розповісти.

— Не «не хочу». Не «не можу». Не «не маю права».

Щось ворухнулося в його обличчі й тут-таки зникло.

— Ви уважна, — сказав він.

— Це щось нове, — гірко всміхнулася вона. — Останнім часом я тільки й роблю, що вдивляюся в дрібниці.

Вона розповіла. Спершу неохоче, потім швидше, наче слова давно чекали на дозвіл. Про запис у щоденнику. Про фотографію вулиці, де вона ніколи не була. Про символ на серветках, про голос уві сні, про каблучку. І про нотатку, написану її почерком на порожній сторінці.

— «Не дозволяй мені шукати його», — сказала вона тихо. — Я не знаю, хто «він». Не знаю, кому це писала. Але воно чомусь мене лякає більше за все інше.

Рейвен нічого не відповів. Він стояв, опершись обома долонями на прилавок, і дивився кудись повз неї. Тільки суглоби на його пальцях побіліли.

— Ви щось знаєте, — прошепотіла Елора.

— Мені потрібно дещо принести, — сказав він різко й вийшов у задню кімнату. Завіса ковзнула за ним, і в крамниці стало по-іншому тихо.

— Він не може тобі розповісти, — сказав голос десь унизу.

Елора здригнулася. Варден сидів на сусідньому стільці, так рівно й нерухомо, ніби сидів там усе життя. Його золоті очі ледь світилися в темряві.

— Ти вмієш говорити лише коли його немає поруч? — спитала вона.

— Я вмію говорити тоді, коли не варто, щоб мене чули, — відповів кіт. — Це різні речі.

— Чому він не може?

— Це не мій секрет.

— Але ти знаєш.

Кіт повільно змружив очі.

— Я знаю все, що треба знати хранителю. Це дуже багато. І дуже мало.

Елора стиснула чашку обома руками.

— Тоді що мені робити?

Варден дивився на неї довго, уважно.

— Він не може розповісти. Але тобі можна попросити.

— Попросити що?

— Це крамниця, — сказав кіт. — Тут просять.

Завіса заворушилася. Кіт спокійно зістрибнув зі стільця й зник у тіні між полицями, ніби його ніколи й не було.

Рейвен повернувся з порожніми руками. Мабуть, щоб дійти до цієї миті, він просто потребував часу.

— Ви можете виконати моє бажання? — спитала Елора.

— Так.

— Тоді я хочу згадати.

— Що саме?

— Не знаю. Що-небудь. Хоч щось. — Вона перевела подих. — Останній рік я живу з відчуттям, що в моєму житті пропущена сторінка. Я не прошу все відразу. Один спогад. Найперший, який ви зможете мені повернути.

Рейвен дивився на неї так, наче намагався запам'ятати її обличчя.

— Ти впевнена?

Слово «ти» вислизнуло само. Він одразу похитав головою, наче хотів виправити помилку, але Елора вже почула.

— Ви щойно сказали «ти».

— Пробачте.

— Не вибачайтеся. — Вона помовчала. — Ви часто так помиляєтеся?

Він не відповів.

— Є одне правило, — сказав він нарешті. — Кожне бажання має ціну. Я не можу назвати її наперед. Ви дізнаєтесь її лише після того, як угода буде укладена.

— Це нечесно.

— Так.

— Тоді навіщо цим займатися?

— Бо таких, як ви, приводять сюди двері, — сказав Рейвен. — А двері не питають, чи це чесно.

Елора мовчала. Свічки коливалися. Десь глибоко в грудях росла впевненість, яку вона не могла обґрунтувати.

— Якщо я так старанно намагалася щось забути, — сказала вона, — то за цим мусить бути причина. І я хочу знати, яка.

Рейвен заплющив очі. Лише на секунду. Коли розплющив, у них було те, що Елора не змогла б назвати ні страхом, ні полегшенням. Радше рішучість людини, яка давно чекала й водночас сподівалася, що цей день не настане.

Він розвернув книгу до неї.

— Покладіть долоню на порожній рядок.

На сторінці, яку вона ще не бачила, чекала чиста лінія. Елора торкнулася її. Папір був теплий.

Каблучка на пальці спалахнула.

Чорнило проступило зсередини паперу, невидимою рукою виводячи рядок за рядком. Її почерк. Її мастила літера «б».

Один спогад. Перший.

Ніч. Камін. Тріскотіння вогню.

Вона стоїть біля столу, весь рукав у борошні, і виймає з духовки деко з булочками. Дім пахне корицею так густо, що, здається, стіни просякли нею назавжди.

Навпроти, в кріслі, сидить чоловік із книгою. Тепле світло падає на його обличчя. Він читає, не піднімаючи голови.

Вона підходить, ставить перед ним тарілку. Він мовчки бере одну булочку, і вона встигає помітити, що деко лежить на столі вже не з повним рядком.

— Ти вкрав шматок тіста, — каже вона.

— Я нічого не крав, — відповідає він не відриваючись від сторінки.

— У тебе борошно на кутику рота.

Він піднімає голову. Усміхається так, як може усміхатися лише той, кого спіймали і кому це подобається.

І вона сміється. Вона щаслива. Цілком і без залишку.

Спогад тривав кілька секунд. Потім розсипався, наче хтось торкнувся вогню.

Елора зробила ковток повітря й помітила, що щоки в неї мокрі.

Вона глянула на Рейвена. Він стояв нерухомо й дивився на книгу. Але в кутику його рота, ледь помітно, наче відлуння, сиділа тінь тієї усмішки.

— Це був... — почала вона.

— Це було ваше, — тихо сказав він.

Вона вийшла з крамниці, коли на вулиці вже посвітлішало. Чорне небо стало сірим, наче хтось розбавив темряву водою.