Глава 1

Перші відвідувачі

Ранок у крамниці містера Ендрю починався так само, як і більшість інших ранків, із тихого шелесту сторінок, запаху свіжозвареної кави та м’якого світла, яке проникало крізь широкі вітрини, лягаючи золотавими смугами на дерев’яну підлогу. За великим вікном неквапливо прокидалося місто, повз крамницю поспішали люди, хтось зупинявся біля сусідньої кав’ярні, хтось розмовляв телефоном, а хтось, навіть не підозрюючи про існування цього місця, проходив повз, не звертаючи уваги на вивіску з витонченими літерами.

Містер Ендрю стояв за прилавком, переглядаючи записи у невеликому шкіряному блокноті, куди заносив не лише назви нових книг, а й деякі подробиці про своїх відвідувачів. Він мав звичку запам’ятовувати обличчя, голоси та навіть те, як люди торкалися книжкових обкладинок, перш ніж узяти їх до рук, адже іноді найважливіше можна було помітити ще до того, як людина вимовить бодай слово.

Сьогодні він очікував на звичайний день, кількох покупців, можливо, замовлення від постійного читача, який останнім часом цікавився пригодницькими романами, і жодних несподіванок, здатних порушити звичний порядок. Принаймні так йому здавалося, поки над дверима не пролунав дзвіночок.

До крамниці увійшла молода пара, чоловік і жінка років тридцяти, які, судячи з їхнього вигляду, завітали сюди випадково, рятуючись від раптового дощу. Жінка струсила з пальта кілька крапель води, озирнулася навколо й із цікавістю почала розглядати високі стелажі, тоді як її супутник залишився біля входу, перевіряючи щось у телефоні.

— Доброго ранку! Чим можу вам допомогти? — привітно озвався Ендрю, відкладаючи блокнот.

— Доброго дня! Ми просто перечекаємо дощ, якщо ви не проти, — відповіла жінка, трохи ніяковіючи. — Побачили вашу крамницю й вирішили зайти, бо я давно не була в таких книжкових магазинах.

— У такому разі ви обрали цілком вдале місце, адже поспішати звідси зазвичай нікому не хочеться, — усміхнувся власник. — Можете спокійно оглянути полиці, можливо, знайдете щось цікаве.

— Сподіваюся, бо мій чоловік переконаний, що всі цікаві книги давно написані, а решта лише повторюють одне одного, — жінка кинула погляд на супутника, який нарешті відклав телефон.

— Я такого не казав, — заперечив він, підходячи ближче. — Просто вважаю, що зараз складно знайти історію, яка справді здатна здивувати.

Ендрю уважніше подивився на чоловіка, але нічого не відповів, лише запропонував їм пройти до центрального стелажа, де розмістив свої останні видання.

— Тоді, можливо, вам варто звернути увагу на цю полицю, — промовив він. — Тут зібрані історії, після яких не завжди хочеться одразу повертатися до звичних справ.

Жінка зацікавлено провела пальцями по корінцях книг, зупиняючись на назвах, які здавалися їй незнайомими, аж поки одна обкладинка не привернула її увагу. Вона витягнула книгу темно-зеленого кольору, на якій золотими літерами було надруковано назву «Місто, якого немає на мапах».

— Цікава назва, — зауважила вона, перегортаючи перші сторінки. — Про що ця історія?

— Про місце, яке можна знайти лише тоді, коли перестаєш шукати його на звичайних дорогах, — відповів Ендрю.

— Ви самі написали цю книгу? — здивувався чоловік.

— Так, як і всі інші, що стоять на цих полицях.

— У вас чимало фантазії, — усміхнувся він, розглядаючи обкладинку. — А скільки часу потрібно, щоб придумати цілий світ?

— Іноді значно менше, ніж потрібно людині, аби зрозуміти, що вона вже в ньому опинилася.

Жінка підняла голову, намагаючись зрозуміти, чи був це жарт, однак обличчя власника залишалося цілком спокійним.

— Гарно сказано, — промовила вона, знову повертаючись до сторінок. — Я, мабуть, візьму її.

Ендрю кивнув і дістав із-під прилавка невелику паперову торбинку, поки чоловік тим часом розглядав інші видання, проте купувати нічого не збирався, бо вже встиг переконатися, що його дружина рідко виходить із книжкової крамниці без нової покупки.

— Ти знову принесеш додому цілу купу книг, а прочитаєш лише одну, — пожартував він.

— Зате я матиму з чого обирати, коли нарешті з’явиться вільний вечір.

— Тоді бажаю вам приємного читання, — сказав Ендрю, передаючи покупку.

Пара подякувала й попрямувала до виходу, а дзвіночок над дверима знову озвався, коли вони залишили крамницю. Власник ще кілька секунд дивився крізь вітрину їм услід, після чого повернувся до прилавка, поклавши руки на шкіряну обкладинку блокнота.

— Цікаво, — тихо промовив він, знову розгортаючи блокнот.

На сторінці, де були записані сьогоднішні справи, навпроти назви проданої книги він поставив невелику позначку, після чого перевів погляд на центральний стелаж. Книга «Місто, якого немає на мапах» стояла там уже багато років, хоча її примірники неодноразово перевидавалися, а останнє видання з'явилося зовсім недавно. Проте сьогоднішня покупка зацікавила Ендрю не самим фактом продажу, а тим, що жінка обрала саме цю історію, навіть не переглянувши решту пропозицій.

Він підійшов до стелажа, провів долонею по вільному місцю, де ще кілька хвилин тому стояла книга, і затримав погляд на сусідньому примірнику. Його обкладинка була трохи потертою, кутики сторінок пожовкли від часу, а на внутрішній стороні залишилася тонка смужка паперу, яку Ендрю раніше не помічав.

Витягнувши закладку, він розгорнув її й побачив напис, зроблений акуратним жіночим почерком:

«Не кожен, хто знайде це місто, зможе повернутися туди, звідки прийшов».

Ендрю довго розглядав слова, намагаючись пригадати, чи залишав він колись таку примітку у власній книзі, але пам'ять не підказувала нічого подібного. Він перевернув папірець, проте зворотний бік був чистим, а жодних підписів чи дат не знайшлося.

— Отже, хтось таки вирішив залишити мені послання, — промовив він сам до себе.

Він повернув закладку на місце, але книгу вже не став ховати серед інших видань, натомість поклав її на прилавок, поруч зі шкіряним блокнотом, у якому зберігав записи про все, що вважав вартим уваги.