Посилка з минулого

Минув тиждень. Соломія тепер заходила до «Теплого кута» майже щодня — іноді просто на чашку какао з маршмелоу, а іноді для того, щоб залишити на згадку нову акварельну листівку на стіні біля входу. У пекарні знову панувало живе, пульсуюче серце: пані Стефанія розповідала свіжі міські новини, пан Теодор ремонтував старий настінний годинник, що раптом почав цокати вдвічі швидше, а Марта експериментувала з новими начинками.

Але в середу вдень спокій порушив незвичний гість.

Дзвіночок над дверима дзенькнув різко й тривожно. До пекарні зайшов високий хлопець у темному кутці з глибоким каптуром, накинутим на голову. У руках він тримав старий дерев'яний ящик, закований у потерті металеві стрічки. Його звали Максим. Очі ховалися в тіні тканини, а рухи були настільки різкими, ніби він побоювався, що за ним стежать.

— Мені сказали, що тут виправляють не лише поганий настрій, а й те, що було втрачено назавжди, — сказав він хрипким голосом, ставлячи ящик на стіл так важко, ніби той важив щонайменше тонну.

Марта витерла руки об картатий фартух і спокійно підійшла до стійки. Вона бачила чимало занепокоєних людей, але від цього дерев'яного пакунка віяло чимось холодним і застиглим, немов від крижаної брили в розпал літа.

— Усе залежить від того, що саме ти шукаєш, Максиме, — відповіла пекарка, навіть не здивавшись, що він назвав її ім'я без попереднього знайомства. — Не все, що розбилося, варто склеювати. Іноді набагато краще спекти щось новіше й солодше.