28 Розділ

Опинившись на тій самій вулиці, я намагалася знайти знайомий блиск вивіски «Чарівної Скриньки Дідуха», але в провулку, де вона мала бути, тепер чорніла лише порожня ніша між будинками. Ні дверей, ні вивіски — просто гола стіна.

— Я точно пам’ятаю, що вона була ось тут, просто за поворотом у цьому вузькому провулку, — буркнула я, вибираючись назад на головну вулицю.

— Може, це була чарівна крамниця, — тихо озвався Елвін, стаючи поряд. Йому було важко пристосуватися до міського гамору — для нього все звучало надто різко, надто гучно, — але попри це він намагався підтримувати мене.

— Звісно чарівна, тільки от магії в нашому світі не існує… — я сердито штовхнула носком грудку снігу й схрестила руки на грудях.

— А хто вам сказав, що в нашому світі не існує магії? — пролунав хриплуватий голос за спиною.

Я озирнулася й побачила високого, сухорлявого старого з широкою лопатою, на яку він сперся обома руками. Доріжка позаду нього вже була ідеально прочищена, а ми з Елвіном стояли прямо на його шляху.

Та варто було старому хитро всміхнутися, як мене пронизало знайоме відчуття.

— Це ви?.. Велесе? — Я мало не підскочила до нього.

— Кх-кх… Не Велес я. От же вигадуєте, — відказав він, хмикнув, продовживши опираючись на лопату. — Мене, дівчинко, звати дід Андрій. Сніг от розчищаю.

— Так-так, сніг… Звісно. — Я прижмурилась. — А ви часом не бачили тут крамнички? «Чарівна Скринька Дідуха» — мала бути просто за рогом.

— Ні, такої крамнички тут ніколи не бачив, — спокійно відповів він. — Я цю вуличку вже стільки років прибираю, що й павука, який тут жив у дві тисячі другому, пам’ятаю. А про таку назву й не чув. Зате чув багацько цікавих історій. І про Велеса теж знаю.

Дід Андрій ухопив лопату і продовжив своє нехитре діло, розкидати сніг.

Я невдоволено хмикнула й відійшла вбік разом з Елвіном. Старий, ніби й не помітивши нашої реакції, вправно підчеплював сніг і кидав його на узбіччя — рухи були надто легкими, надто точними для його віку.

— А які історії ви знаєте? — зацікавлено перепитав Елвін.

— Елвіне, в нього, мабуть, немає часу на балачки, — пробурмотіла я, хоча очей зі старого не зводила.

Дід Андрій на мить спинився, примружився, підняв лопату так, ніби тримав у руках посох, і його довга сива борода ледь колихнулася від пориву вітру.

— Знаю, знаю. Є така легенда… — старий знову вперся обома руками в лопату й примружився, так, ніби згадував не переказ, а власну давню пам’ять. — Кажуть, на самому початку, коли ще світла і мороку не ділили на добро й зло, були два брати. Два великі Боги, що тримали рівновагу буття. Один — Велес, володар знання, земних багатств та усього, що дихає й росте. Він — опора світу живих. Інший — Чорнобог, що у своїх руках стискає хаос, смерть, безмежну зиму й силу дикої, неприрученої стихії.

Він обвів нас поглядом і продовжив тихіше:

— Вони були суперниками завжди. Але з часом, поки Велес опікувався порядком і теплом, Чорнобог віддався своїй темній суті. Він став ходити по маленьких світах, намагаючись занапастити їх, вкрити вічною пітьмою і кригою.

Елвін і я завмерли. Кожне слово старого западало всередину важко й чітко.

— Одне з його втілень, — озвався старий, нахиливши голову, — це Рогатий. Первісна, некерована сила зими. Хоче лиш одного — вічної мерзлоти. Він знайшов маленький світ, заморозив у ньому час, і щоб ніхто не збагнув, що сталося, забирав тепло та радість у одного мешканця світу кожного циклу… в ніч головного свята.

Мої руки мимоволі опустились. У грудях стислося. Я ковзнула поглядом на Елвіна — і зрозуміла, що він теж збагнув про кого ця історія. Це була історія Країни Малоросликів. Його світу. Світу, який він вважав домом.

Дід Андрій, як він себе назвав, повів далі, немов нитка спогаду сама тягла його слова:

— Велес… — дід Андрій зітхнув, немов від важкості спогаду, — Він міг би вийти проти брата сам, адже їхні сили рівні. Та існує Кодекс. Небесне Правило Невтручання. Боги не можуть прямо боротися зі своїми втіленнями у чужих світах — аби не порушити саму тканину буття. Тому Велес обрав інший шлях. Він послав Диво. Чисту, незайману силу змін. Силу, здатну розтопити те, що не піддається звичайному вогню. Він довірив це обраній. Це був єдиний шанс врятувати той світ. А тепер йди — бо мої справи чекають…

Старий знову взявся за лопату, опустив голову й повільно почав розчищати сніг, мов не торкаючись часу.

Якусь мить ми мовчали, а потім я згадала: забула спитати найголовніше — куди поділася куля?
Та старого вже не було, його слід розчинився у снігу. І раптом в мене прилетіла сніжка — удар був сильним, мало не збив мене з ніг. Я миттю кинулася ліпити іншу сніжку, у відповідь, та коли підвела очі, нікого поруч не було.

Але щойно поглянула на зліплену сніжку — переді мною знову постала та сама куля. Варто було придивитися, і я побачила знайомі вулички та площі міста малоросликів. Та це ще не все: краєм ока помітила, як сніг повільно тане. Невже… у них нарешті настала весна? Я навіть помітила маленьку ластівочку. Що кружляла над будиночками малоросликів.

— Елвіне! Елвіне, поглянь! — вигукнула я. — До них прийшла весна!

Елвін, все ще захоплений спогляданням дивного для нього світу, схилився поруч. Та коли я знову глянула на сніжку у долонях, переді мною була вже звичайна грудка снігу.

— Вже нічого… Мабуть, мені здалося, — прошепотіла я.

— Як думаєш, як там Отар із дружиною? — запитав Елвін.
— Я думаю, у них усе добре, — відповіла я, вкидаючи сніжку. — А ще впевнена, що до них нарешті прийшла весна. Наступне Різдво вони святкуватимуть ще не скоро.

Ми крокували вулицею, де гамір дитячих голосів перекликався з піснею, що лунала через дорогу:

«Щедрик-щедрик-щедрівочка
Прилетіла ластівочка
Стала собі щебетати
Господаря викликати

Вийди-вийди, господарю
Подивися на кошару
Там овечки покотились
А ягнички народились»