27 Розділ

Розплющивши очі, я відчула, як світло різко вдарило просто в зіниці, сліплячи так, що довелося примружитись. Я рвучко підвелася — і одразу ж хитнулася назад, бо ноги ледь слухалися, наче й досі пам’ятали холод того лісу. Сніг під долонями був справжнім, колючим, знайомим. А тоді до мене долинуло глухе ревіння моторів, скрип шин на повороті, запах вихлопів і мокрого асфальту.

Я вдома.

Паніка накрила мене одразу, швидше за холод: куля!

Я кинулась нишпорити довкола, між заметених слідами ялин, поруч гуділа траса, а я металася по снігу, наче божевільна. Кулі не було. Ніде. Навіть натяку. Може… може все це мені лише наснилося? Але ж ні — я стояла саме там, де востаннє пам’ятала себе перед тим, як провалитися у світ малоросликів.

І саме в цей момент, коли сумнів почав роз’їдати думки, мене наче струмом прошило. Погляд вирізав із білого фону знайому тінь. Я різко обернулася.

Під найближчою ялинкою, метрів за п’ять від мене, підіймався з снігу Елвін. Він сидів, злегка похитуючись, струшував із плечей і волосся білі крупинки й виглядав так, ніби світ щойно перевернувся і поставив його тут, просто переді мною.

Я кинулася до нього так стрімко, що навіть не відчула холоду. Впала в його обійми, й ми удвох знову опинилися в снігу, сміючись, захлинаючись видихами, але не відпускаючи одне одного ні на мить.

— Я думала, ніколи тебе більше не побачу! — Слова вилітали самі. — Як же я щаслива… Отже, це й справді був не примарний голос. Це був ти. І тепло… твоє тепло! І обійми твої!

Елвін підвівся першим і легко потягнув мене за собою, притримав, щоб я не похилилася, а тоді м’яко притягнув до себе — так ніжно, що серце ледь не вискочило.

— Я одразу вирушив тебе шукати, — прошепотів він. — Але не зміг знайти. Коли останні малорослики повернулися й сказали, що твої сліди губляться на землі Рогатого, я кинувся туди. І майже одразу заблукав. Але… на моєму шляху щось, або хтось з’явився.

Я усміхнулась, бо вже здогадалась.

— Я знаю. Ти бачив ту істоту, що зітканa з морозного повітря.

— Саме так вона і виглядала. — Він кивнув повільно. — Вона ніби кликала мене. Я не був певен, чи варто вірити, але раптом мороз на повітрі намалював твою усмішку і я пішов за ним, довірившись. І чим далі я йшов за ним, то сильніше мерз — але я не міг зупинитися. Бо знав: ти там. І коли я нарешті побачив тебе… ти вже ступала у самісінький центр заметілі. Там не видно було нічого. Я боявся, що втрачу тебе вдруге. Я кинувся за тобою у самий вихор.

— Сніжна завірюха перенесла нас обох до мого світу, — промовила я, показуючи, як білий, майже казковий краєвид позаду різко контрастує з міським. Просто перед нами починалась дорога, на якій давно вже не було й сліду снігу. Далі тягнулися алеї з кам’яними будинками, яскраві вивіски крамниць, а за ними — височенні споруди, що губилися в ранковому серпанку.

— Знаєш… я думав, це просто дивні сни, — задумливо мовив він, оглядаючи місто так, ніби впізнавав кожен звук. — Але здається, це спогади.

— Ти про що?

— Про це, — він кивнув на автомобілі, що пролітали повз, залишаючи після себе коротке відлуння мотора.

— Це автівки. Ти бачив їх раніше?

— Здається, так.

— Схоже, коли ти був малий, сніжний портал переніс тебе у світ малоросликів, — стиха сказала я. — Але ти був надто малим, щоб усе запам’ятати.

Він на мить замовк. Його погляд став м’яким, але в ньому світилася тонка, майже непевна надія.

— Мені трохи сумно, що я залишив свій дім… але, можливо, десь тут живуть мої батьки, що втратили мене колись, — мовив він уже не сумним і не радісним голосом, а таким, що дарував надію.

— Ми знайдемо тих, хто може тебе пам’ятати, — я торкнулася його руки. — У цьому світі багато технологій, вони допоможуть нам. Але зараз нам треба заглянути в одну крамницю за рогом. Це важливо.