26 Розділ

— А ти готова покинути цей світ? — запитало створіння, раптово здійнявшись у повітря наді мною, так легко, як саме повітря.

— Звісно! Я не хочу замерзнути у вашому світі.

— Але я відчуваю в тобі тепло. Нитку, що вже пов’язала тебе з нашим світом. — Його погляд, хоч і безочий, насторожено звернувся кудись за мою спину.

Я різко обернулась — позаду нікого. Лише сірі сутінки, що крали кольори й уперто згущалися між дерев.

— Про яку нитку ти зараз говориш? — прошепотіла я.

— Про того, хто вже не бажає тебе відпускати.

Мої пальці судомно стиснулися навколо кулі в рукавицях.

Елвін…

На мить щось тепле ковзнуло крізь груди — бажання хоч ще раз побачити його. Але варто було перевести погляд на крижану кулю і нескінченну мерзлоту навколо, як теплий порив зів’яв. Вибір ставав очевидним. І болючим.

— А ти… ти можеш створити диво? — видихнула я з останньою надією. — Хоч на мить… щоб я могла побачити його ще раз?

В постаті це не зрушило жодної крижинки.

— Дитя, моє диво в іншому. Я стежу, щоб ти не перетворилася на бурульку й не лишилася в цьому лісі навічно.

— Звучить як справжнє диво, — видихнула я, навіть не приховуючи розпачливої іронії. — То що мені треба зробити, щоб повернутись додому?

Серце болісно стислося — піти, не попрощавшись. Наче залишити в минулому те, що могло стати майбутнім.

— Ти маєш піти в найдальший куточок лісу, туди, де навіть птахи не співають, і навіть крихта місячного світла не потрапляє, — промовив Мороз, кружляючи над головою легким вихором інею.

— Ну, звісно, — буркнула я. — Найдальше, найтемніше, найхолодніше. Як же без цього. А далі що?

— А далі ти розумієш, — тільки й мовив Мороз, перш ніж остаточно розтанути у повітрі, ніби його й не було ніколи.

— Прекрасно. Просто чудово. Які детальні інструкції, — пробурмотіла я вже сама собі, навіть не приховуючи сарказму.

Я рушила туди, де здавалося найтемніше. Мені було страшно — але нехай. Холодно — але іншого вибору не лишилось. І я йшла. І йшла. І йшла, поки морок не став суцільною стіною, а дерева — мов чорні велетні, що схилились, збираючись поглинути мене разом зі снігом. Мороз, здавалося, зник зовсім, і я знову лишилася сама-самісінька у нічному зимовому лісі, що ставав дедалі непривітнішим. Уже й перед собою нічого не розрізняла — біле й чорне змішалося в одноманітну темряву.

І тут… я почула голос.

Спершу — ледь чутний. Наче хтось вимовив моє ім’я, не наважуючись наблизитися. Потім — чіткіший. Рідніший. До болю знайомий.

Елвін.

Або мені просто здавалося? Ліс грається зі мною, як з іграшкою? Чому ж кожен крок, кожен подих цього місця тягне мене то в один, то в інший бік?

Голос кликав сильніше, і водночас попереду почала здійматися завірюха. Спершу тихенько мерехтіла в темряві, як дим, що прокидається. Потім розрослась у скажений білий вихор, що стирав із цього світу обриси дерев, стежок, думок.

Один крок — і мене накрило.

Заметіль зірвалася мені в обличчя з такою силою, що я ледве зберегла рівновагу. Я стиснула кулю так, наче вона була останньою опорою в цьому світі, і заплющила очі.

І саме в цю мить… щось тепле торкнулося мене.

Ні, не щось.

Хтось.

Теплі руки міцно обійняли мене, затуляючи від лютої заметілі. Пригорнули так ніжно й водночас так впевнено, ніби хотіли захистити від усього, що здатне поранити. Від холоду. Від страху. Від самотності.

Я відчула тепло — таке глибоке, що здавалося, могло б розтопити весь той сніг, що душив і глушив цей світ.

А потім — тиша.

Темрява.

І я провалилася в неї, не встигнувши навіть злякатися.