25 Розділ

Чи то справді сонце хилилося до заходу, чи то густі дерева так безжально крали світло — я вже не розрізняла. Страх наростав від самої думки, що я досі перебуваю на землі Рогатого. А коли сонце все ж сяде… і він вийде на полювання?

Я згадала господаря крамниці, того дивного старого з бородою, й подумки благала, щоб він вдруге зробив диво й повернув мене додому. Невже я маю загинути від холоду у світі, що навіть не є моїм?

Сніг був усюди. Не просто білий покрив — а пухка, крижана ковдра, під вагою якої, здавалося, задихався сам ліс. Кожен крок віддавався в тілі виснажливим болем, забираючи решту сил.
«Як же нерозумно, Даріє, побігти до лісу…» — дорікнула я собі подумки.

Глибока тиша, що огорнула все навколо, робила ситуацію майже трагічною. Лише глухе шух-шух-шух моїх кроків зраджувало мою присутність у цьому занедбаному холодом просторі.

Руки, навіть у рукавичках, нили від пронизливого морозу. І саме в цю мить я чітко відчула — я тут не сама. Завмерла, не наважуючись озирнутися. Лише краєм ока вловила нечіткий силует.

Коли все ж на тремких від холоду й страху ногах я обернулась — побачила його.

Це був не Дід Мороз із казок і не демон зі старих лісових страшилок. Переді мною стояло саме втілення Холоду — висока постать, оповита серпанком інею й тремкого світла, що мерехтіло, наче зменшене північне сяйво. Думки забігали в пошуках виходу, але мені буквально нікуди було тікати від цієї примари.

Коли він заговорив, його голос був схожий на дзвінкий тріск криги, що ламається десь у серці річки.

— Холодно тобі, дівчино? — пролунало поруч.

У мене від переляку напала гикавка.
Що це взагалі було — жарт чийсь? Чи так жартують духи, перш ніж людину заморозити?

У пам’яті відразу спливла та дивна казка, яку тітка нав’язливо вмикала мені в дитинстві. Я так її й не додивилася, але чітко пам’ятала, що там були дві героїні: одна прикидалася, що їй не холодно, а інша просила допомоги духа. От тільки не пам’ятаю, хто з них урятувалась, а хто накликав на себе біду. Здавалося б, та, що попросила допомоги, вчинила логічно… але казки рідко бувають логічними.

Мої губи ледь рухалися, кожен видих бив морозом по обличчю. Гнів, відчай і дивне захоплення тією магією змішалися в мені, коли я кинула в білий простір свою відповідь:

— Та ж видно, що я замерзаю до смерті. Покажіть, як вийти з цього лісу. А ще краще — як повернутися у свій світ! Ви хоча б знаєте, в яку сторону мені йти?

Кілька секунд нічого не відбувалося. Я вже була певна, що вибрала «не ту» героїню для наслідування. Але раптом постать розсміялася — кришталевим, крижаним дзвоном. І вже в цьому сміху було щось… не зле, а радше стародавнє, байдужо-мудре.

— Не місцева ти панянка, — озвався він. — Тож не місце тобі у світі малоросликів. Не спокушай Рогатого. Йди собі. Бо як прийде — забере тебе в свій темний світ.

Постать почала розвіюватися, ніби її підхопив вітер, і я встигла хрипко вигукнути вслід:

— То ви не спільник Рогатому?!

І тоді постать, виткана з крижаних сніжинок та білої імли, завмерла й раптом страхітливо виросла наді мною.
— Спільник? — крижаний голос розітнув тишу. — Ми не спільники. Він прийшов у мій світ і захопив його, обернувши на вічну мерзлоту. Я єдиний тут дух, що ще існує в цьому замерзаючому світі.
Постать тяжко опала, мов присіла. Здавалося, навіть тіні довкола стали товщими.
— Раніше я мав вихідні, мав спокій… а тепер мушу без кінця гнати морозом цей світ. Ні відпочинку, ні свята.

— Та кожного ж місяця свято, хіба цього мало? — запитала я, хоча мала б питати про інше — про вихід. Та щось у його голосі зачепило цікавість, і я зробила крок ближче, відчуваючи, як повітря стає колючим.

Мороз навіть не зиркнув у мій бік, але крижані струмені з його постаті стиснули легені.
— Що то за свято, яке не має очікування? Яке ще не встигло відлунати, а вже наступне за порогом. Найцінніше — те, чого довго чекають. А тепер… Спека спить, Жнива сплять, Перші Квіти теж. Я один блукаю світом. І от тепер — ти теж заблукала.

— То, може, ми разом прогонимо Рогатого? — Я намагалася говорити впевнено, хоча пальці вже не слухалися — не розгиналися від холоду.

— І що ж ти, людська дитино, здатна зробити?

Я вже погано відчувала руки. Розуміла: треба діяти зараз. З останньою тонкою іскрою тепла я дістала з кожушка кулю й підняла її так, щоб він побачив.

Мороз зіштовхнувся назад так різко, що дерева навколо вкрилися льодом у мить. З імли спалахнули очі — ті, яких не варто бачити довго, бо почнеш думати, що це вже гарячка чи марення.

— Де ти це взяла?

— Поцупила в місцевого старости, — видихнула я. — А йому її дав сам Рогатий. То що ми можемо зробити з цим… щоб прогнати його та пробудити твоїх приятелів?

Крижана істота почала ходити колами, похитуючи головою — так по-людськи, що я навіть забула на мить, хто він.

— Розумію, що тобі треба подумати… але, може, перестанеш мене так морозити? — губи вже майже не ворушилися, а голос втрачав силу.

— Ох… вибач, людська дівчино. Зовсім забув, які ви крихкі до моєї присутності.

Він завмер. І мороз дійсно відступив, наче хтось тихо відчинив двері у тепліший світ.

— Цю річ не знищити, — мовила істота, виткана з морозу.

— І що нам тоді робити? — У мені прокинувся розпач. — Невже зовсім нічого не допоможе?

— Є дещо, — обірвав мене Мороз, і в його голосі вперше з’явилося щось… рішуче. — Якщо ти забереш її з собою у свій світ, куля втратить силу. Тоді наш світ звільниться від влади Рогатого.

Серце підскочило так, що аж у вухах залунало.

— Це ж… добре! — Я ледь не засміялася з полегшення. — Тоді відправ мене додому! Ти ж можеш! Здійми ту саму завірюху — я пам’ятаю, у ній я зникла перед тим, як опинилась у вашому світі! Через неї і повернусь.

Чи то від того, що мороз справді відступив, чи від самої думки, що я можу повернутись додому… але голос мій затремтів силою рішучості.