24 Розділ

Ми поспішали геть, і щойно опинилися достатньо далеко, я дістала кулю. Стояли на задньому дворі, там, де Елвін зазвичай готував брили льоду для майбутніх скульптур. Тихо, пустельно — ідеальне місце, щоб ніхто не завадив.

Варто було стиснути кулю в долонях і легенько потрясти, як довкола починала здійматися завірюха, сипав дрібний сніг. Елвін різко відвернувся — його це, здавалось, ще більше збентежило, ніж мене. Він притис руки до підборіддя, стрімко заговорив, майже затараторив:

— Я знав, що щось не так. Я бачив ті книги — з метеликами, з квітами. Думав, вони з іншого світу… але якщо ні? Якщо раніше тут усе було іншим? Не було вічної мерзлоти та снігопадів! Це змова? Прокляття? Ми маємо щось зробити, ми не можемо це просто лишити! Але що? Це ж сам Рогатий! Якщо староста з ним у змові, то що нам до снаги?

Я поклала руку йому на плече й тихо відповіла:

— Ми щось придумаємо. Ми зупинимо цю вічну мерзлоту.

— Але як? — він запитав так, наче це була задачка без відповіді.

Мій погляд ковзнув до кулі, до її незворушного спокою — і снігопад одразу стих, ніби очікував.

— А що найкраще бореться з холодом? — запитала я, ховаючи в очах хитринку.

— Що? — не зрозумів він.

— Тепло.

— І що ти пропонуєш? Зігріти кулю? — скептично підняв брову Елвін.

— Або… кинути її у вогнище?

— Не смій! — він схопив мою руку з кулею так різко, ніби я вже зробила крок до багаття. — А якщо ти нашкодиш місту? Людям? Це ж мініатюра — копія міста, можливо, й цілої країни. Ми не знаємо, що станеться!

— Не знаємо, — погодилася я, — але ми можемо трохи зігріти її над вогнищем і подивитися, чи почне танути сніг на вулиці.

— Ми… можемо спробувати, — тихіше сказав Елвін, послаблюючи хватку.

І саме в цю мить звідусіль пролунали крики. Кликали нас.

Ми підхопилися, не розуміючи, що робити. Варто було здогадатись, що староста одразу перевірить наявність кулі після нашого дивного візиту.

— Ми повинні всім розповісти! — кинув Елвін, озираючись навсібіч, ніби боявся, що нас уже хтось помітив. Голоси швидко наближалися.

— Та хто нам повірить? — прошепотіла я. — Мені, чужинці, і тобі, хлопцеві, який очевидно не з цього світу. Наші слова нічого не важитимуть проти слів старости. Сам же казав: він не змінювався багато років. У нього репутація. А в нас що? Потрібно сховатися, поки не вигадаємо план!

— Ні. Ми маємо розповісти! — вперто повторив Елвін.

Я зробила від нього один крок — повільний, але рішучий. І за його поглядом відчула: це був крок не тільки фізичний. Зараз він стояв перед вибором — між мною і тими, серед кого прожив усе своє життя. Я не хотіла, щоб він робив цей вибір.

Тому просто зірвалася з місця, щосили побігши в протилежний бік від міста, туди, куди не зайде жоден малорослик. Я знала таке місце. Серце боляче відбило ритм з яким я покидала Елвіна.

Та раптом мені здалося, що саме місто почало реагувати на мою втечу. Я все ж озирнулася — і побачила їх. Цілий натовп малоросликів. Я не знала, що саме їм сказав староста, але їхня поява змусила сумнів гостро вжалити мене. Чи правильно я чиню? Я втрутилася в події іншого світу… Можливо, Елвін мав рацію і справді варто було розповісти всім.

Але мої відчуття кричали зсередини, змушуючи ноги бігти швидше, ніби кожна клітина знала: зупинись — і станеться непоправне.

Я перестала озиратися майже одразу. Будинки щезли з поля зору, їхнє тремке мерехтіння розчинилося в повітрі, поступившись місцем густим ялинкам, що поступово зімкнулися навколо мене, подарувавши лісову тишу й холодний затишок, у якому серце билося так гучно, що здавалося — його чує весь світ.

Коли я нарешті зупинилася, то зрозуміла: переслідування давно позаду. Я ступила на землю, де вже не росли ялинки — на територію Рогатого. Залишалося тільки сподіватися, що вдень він спить або блукає в якомусь іншому вимірі. Головне — аби не тут.

Тепер уже було час подумати, наскільки розумно я зробила, побігши саме до лісу. Де я тут знайду вогнище?

Я міцніше стиснула кулю й тільки тоді звернула увагу, що поки бігла, сніг падав без упину. Ноги провалювалися в нову товщу заметів. Лише зараз снігопад вщух, коли куля більше не рухалася.

І що тепер робити?

Після кількох хвилин приглушених роздумів я визнала очевидне: вчинок був далеко не найрозумніший. Адреналін, здається, просто вдарив у голову. Я розвернулася, щоб повернутися назад, та одразу побачила — сліди давно засипало.

Пройшовши назад ще трохи — і я зрозуміла, що абсолютно не знаю, як повернутися. І в той момент мені справді захотілося плакати.