23 Розділ

Мене налякав різкий звук дверей — Елвін раптово виглянув усередину саме в ту мить, коли я була занурена у світ кулі так глибоко, що майже забула про реальність. Його коротке, уривчасте:
— Поквапся! — прорізало туман моїх думок.

Я здригнулась. Куля вислизнула з пальців, ковзнула підлогою і покотилася просто до Елвіна. Він перелякано підскочив і встиг підхопити її, зібравши в руках так, ніби тримав щось крихке, небезпечне й живе одночасно.

У цю ж секунду з відчинених дверей рвонуло холодом. Сніг залетів у дім, розсипавшись по підлозі білими крупинками, а морозний вітер пройняв нас до кісток — аж пар з рота здійнявся.

— Що це було? — прошепотіла я, поглядаючи то на Елвіна, то на вихід назовні.

За мить сніг наче втягло назад: завірюха зникла так само різко, як з’явилась, але встигла запорошити половину передпокою.

Я швидко ступила до Елвіна, вихопила кулю з його рук і почала її несамовито трясти.

— Припини, Даріє! — вигукнув він, простягаючи руки. — Ти ж можеш її розбити, і тоді…

Він не договорив. Ми обоє разом повернули голови на двері. Там, за порогом, сніг знову здіймався стіною, вітер ревів, а мороз робив повітря гострим, мов крижані голки.

Ми зробили кілька обережних кроків і зупинилися на порозі.
Я затамувала подих… і перестала трясти кулю.

Миттєво заметіль затихла. Сніг перестав падати. Мороз відступив так, ніби хтось вимкнув його невидимий механізм.

— Ти розумієш, що тут відбувається? — прошепотіла я, повільно зводячи очі до Елвіна.

Він поглянув на кулю в моїх руках так, ніби вона щойно вимовила його ім’я.
— Ця куля керує погодою, — глухо вимовив він.

Я підняла брову.
— Зауваж, це ти сказав, не я.

 Ми одразу почули галас. По вулиці тягнувся гурт малоросликів, жвавих і галасливих, і, звісно ж, за всіма законами невдачі, очолював його сам староста. Елвін різко напружився, жестом закликаючи мене поквапитися й залишити кулю. Я тільки зиркнула на нього, притисла її до себе й, не давши йому й шансу щось сказати, швидко просунула під теплу шубку. Крихітний холодний круглий силует вперся мені в ребра, але я не зважала. Я рвонула надвір.

Елвін вийшов слідом — і його погляд просто пропалював мене, мов я тримала не кулю, а горня киплячого металу. Ми зупинилися біля будинку старости в ту ж мить, коли той підійшов до власного двору. Він зупинився, провів нас поглядом від голови до п’ят і лиш тоді попрямував ближче.

— Вітаємо! — випалив Елвін, явно забуваючи про всі місцеві привітання.

— Ми саме проходили повз і… вирішили завітати, — миттєво втрутилася я, стискаючи краї шубки так щільно, що кісточки на пальцях побіліли. Куля під тканиною впиралась у тіло, і я боялась лише одного — щоб вона не вислизнула просто перед старостою. — Я скоро повертаюся додому і хотіла подякувати за вашу гостинність! Ваше місто мене зачарувало.

Очі старости були напружені, підозріло уважні. Мить — і здавалося, він бачить усе, навіть те, що я ховаю під шубкою. Але за секунду погляд пом’якшав, кутики очей злегка зім’ялися від посмішки.

— Сподіваюся, наше місто залишило у вас лише приємні враження, Даріє. І нехай ваша дорога додому буде легкою, без незручностей і турбот.

Я швидко закивала.

— Так-так, тут така… неймовірна святкова атмосфера, якої я ніде ще не зустрічала. Ми з Елвіном якраз прямували на площу, щоб я ще раз помилувалася найкрасивішою ялинкою.

Елвін мовчки кивнув, і ми поспішили вийти з його двору. Я відчула, як куля під шубкою легенько здригнулась, ніби реагуючи на щось — чи то на слова, чи на присутність старости.

— Всього вам найкращого, Даріє, — вигукнув він нам услід.

Його голос луною відбився по вулиці, а коли я озирнулася, староста стояв на порозі свого дому й поглядав на нас занадто уважно.