22 Розділ

Виявилось, на площі зібралось майже все місто — малорослики юрмились навколо сцени, чекаючи на промову та початок нового циклу. Мить була святкова, світла, і так неймовірно точно вписувалась у мій задум, що я навіть затремтіла від думки: може й справді доля підсовує мені шанс? Адже поки всі зайняті святкуванням, будинок старости мав лишитися цілком без нагляду. Саме тоді я й могла знайти цю кляту кулю і зрозуміти, що вона собою являє… а головне — чому він Рогатий відав її йому.

Я майже була певна, що вона лежить десь в оселі старости. Як добре, що малорослики не звикли зачиняти двері на замки — у них це вважалось мало не образою для гостей і сусідів. Проблема могла бути хіба що в моїй совісті. Я ніколи в житті не робила нічого протизаконного, навіть у школі списати боялась. А тут — проникнення в будинок старости. Не найкращий спосіб розпочати день. Елвін стояв поруч із тим самим виразом скептичного докору, який кричав більше за слова. Але й він, схоже, хоч не розумів, але відчував: те, що твориться в їхньому містечку, набагато страшніше за будь-яке “вторгнення”. Тому я лише поклала долоню йому на плече, а він тихо зітхнув, так, ніби вже все вирішено. Я попросила його лишитись зовні — стежити, щоб староста не повернувся раніше, ніж я знайду те, що шукаю. І коли він мовчки кивнув, я відчула, як серце пришвидшилося: не від страху, а від передчуття, що саме зараз правда може розкритися.

Я почала пошуки, обережно відкриваючи скриньки та шафи, намагаючись не зрушити жодної дрібниці, щоб у домівці не залишилось і тіні розгардіяшу, який би одразу видав присутність сторонніх. Переглянула все: кухонні полиці, кімнатні шафи, маленькі коробочки зі старими прикрасами, навіть взуттєві ніші. Але кулі ніде не було.
Ймовірність, що староста тримає її в іншому місці, звісно існувала, але… якби я прагнула сховати щось справді важливе, то залишила б це дуже близько. Можливо — навіть на виду.

Я зупинилася посеред вітальні, біля ялинки, що сяяла так, ніби в її гілля вплели ранкові зорі. І мене раптом осінило. Адже кажуть: хочеш щось добре сховати — постав на очі. А для малоросликів найбільшою святинею в ці дні була саме різдвяна ялинка.

Схилившись до подарунків, я почала оглядати пакунки… і раптом завмерла.
Та не може бути?
Серед барвистих коробок лежав один-єдиний подарунок дивної форми — круглий, важкуватий, загорнутий поспіхом, ніби хтось ховав його простіше, ніж хотів би.

Я кинулася до нього, розгорнула папір і… застигла.
У моїх руках лежала сніжна куля — але не звичайна. Вона підозріло точно повторювала місто малоросликів. Ось площа. Ось головна ялинка. Ось ятки у формі маленьких будиночків. Он ліс. А там, збоку, уздовж господарських споруд — саме те місце, де ми вчора ховалися.

Чим довше я вдивлялась, тим більше знайомих місцин бачила. А варто було мені повільно кліпнути — і куля знову ставала просто кулею. Ледь нахилялася ближче — і я знову опинялася в крихітній копії міста, ніби провалюючись у його мініатюрний світ, який чомусь кликав мене, наче ждав.