21 Розділ

Ми швидко продиралися крізь густі ялинкові зарості, ховаючись між колючих гілок, аж поки несподівано не вийшли на вузьку лісову стежку. Тут ми нарешті зупинилися на короткий перепочинок, намагаючись упіймати збитий подих.
— Сподіваюсь, староста не дізнається, — прошепотів Елвін, озираючись так пильно, ніби сам ліс міг нас видати. Попереду темніли перші господарські будиночки — саме тут ми кружляли перед тим, як дістатися Жертовника.
— І що буде, як дізнається? — запитала я з викликом, глянувши йому просто у вічі.
— Даріє, ти налякана побаченим? — обережно перепитав він, ніби боячись, що я спалахну ще сильніше.
— Я розлючена! — прошипіла я. — Твій староста! Ти ж бачиш, що він коїть?
— І що саме він коїть? — цього разу його голос став твердішим, трохи колючим.
— Ще не знаю… але дізнаюсь! — промовила я розпеченим, майже тремтячим голосом, відчуваючи, як в мені зростає рішучість.

До дому Отара ми йшли мовчки — кожен у своїх думках. Сніг тихо хрумтів під ногами, а мороз ніби намагався вгамувати мою лють, та не вдавалось.

Вже стоячи на порозі, я різко обернулася до нього:
— Приходь зранку… але якщо відмовишся допомагати, я сама все зроблю.
— Що зробиш? — сніг під його ногами рвучко заскрипів, коли він різко повернувся до мене, немов не вірячи почутому.
— Викрию його!

— Даріє… — простогнав Елвін, важко зітхнувши, наче намагаючись мене вмовити поглядом.
— Можеш не приходити, — додала я, стоячи на своєму. — Я сама впораюсь.

Він на мить затримав погляд на моєму обличчі, якусь секунду вагався, а потім тихо, але твердо промовив:
— Прийду. Нічого без мене не роби.

Ми попрощались, і я тихцем прошмигнула до будинку. У кімнаті господарка — Йола — залишила для мене молоко та печиво, і я мимоволі відчула себе маленьким Миколайчиком, що непомітно заходить у чужі домівки, щоб покласти подарунки. Тільки от я не принесла нічого світлого — радше тривогу, яка важким каменем лягла на серце.
Не одразу, але поступово в мене складалася картина. Можливо, господар крамнички послав мене сюди не просто так. А якщо тут справді щось треба виправити, чи щось з’ясувати? А якщо малорослики потребують допомоги й самі цього не усвідомлюють?

Я переодяглася і лише тоді здивувалася: де це Йола знайшла одяг мого розміру? На секунду стало тепло й ніяково одночасно. Потім влаштувавшись у маленькій, але напрочуд м’якій постелі, я заснула легко, швидко, без жодної думки, немов мене хтось вкрив ковдрою спокою.

Прокинулась я вже від гвалту за дверима. Звикла — діти Отара жили так гучно, ніби шум був їхньою невід’ємною мовою. Сніданок, як завжди, був ситним, ранок — затишним, а весь дім — теплим і рідним, ніби я тут жила не перший рік. І саме в цю спокійну мить я бовкнула те, від чого всі миттєво замовкли. Навіть діти.

— Отаре… а ти коли-небудь був обраним для Різдвяного ритуалу?

Йола, зі стривоженим, але мовчазним виразом обличчя, одразу почала поспіхом квапити дітей одягатись — так, ніби хотіла втекти з цієї теми, сховати малих від будь-яких розмов про ритуал. А Отар відклав тістечко, яким щойно смакував, і поглянув на мене важким, майже приреченим поглядом.

— Ні, Даріє, не був… Але наступного місяця прийде і моя черга.

Я не зрозуміла, що саме прозвучало в його голосі — страх, покора чи змирення. Але від того тону холод пробіг по шкірі.

Я не стала далі розпитувати. Лише усвідомила одне: якщо нічого не зробити, наступним стане Отар. І невідомо, чи залишиться він тим самим привітним, добрим господарем… чи повернеться вже зовсім іншим.

Він швидко підвівся й пішов одягатися, щоб приєднатися до родини. Але зупинила його тихим вигуком:

— Отаре, дякую за все, що зробили для мене. Я вдячна і ніколи не забуду вашої доброти.

Він лише кивком дам зрозуміти, що приймає мою вдячність. І рушив до дітей.

І саме в цей момент із вітальні пролунав вигук Йоли:
— Даріє, до тебе гості!

Я зробила останній ковток запашного чаю, вихопила пальто, шапку та шарф і поспішила до дверей.

Як і очікувала, то був Елвін. Хоча весь ранок я ще сумнівалася — чи прийде він, чи злякається проблем і вирішить, що ліпше не втручатись.
Він усе ж прийшов. І я раділа цьому більше, ніж сама очікувала.

Я практично зістрибнула з порогу, й одразу послизнулась — ледь не шугонула в кучугур снігу, але Елвін устиг підхопити мене. Його руки зімкнулися міцно, упевнено, наче це був не перший раз, коли він мене ловив.

— Обережно, — буркнув він, нахилившись до мене, і не відпускаючи руки, повів уперед.

— Ти тримаєш мене так міцно, бо боїшся, що втечу й натворю справ? — глянула на нього знизу вгору, ледь посміхаючись кутиками губ.

— Тримаю, щоб не впала, — відказав він стримано, але в голосі тепло звучало, хоч він і намагався цього не показувати. — Сьогодні навіть сніг покрився льодяною кіркою. Не хочу, щоб ти забилася. Перший ранок після Різдва завжди такий морозний. Скоро й зовсім завірюха накриє місто.

— Так, мені жіночки на площі розповідали про чарівну завірюху після Різдва. То погода щомісяця однакова?

— Не те щоб однакова… але свої закони має. Після Різдва завжди йдуть такі дні, — відповів він. — То куди ти хочеш навідатись?

— Звісно, до будинку старости.   

Елвін ледь помітно хитнув головою — рух вийшов недобрим, невдоволеним. Але сперечатись він не став: надто добре знав, що мене словами не зупинити. І, мабуть, уже змирився з тим, що сьогодні справи знайдуть нас самі.

Вулиця була неприродно тиха, засипана нічним снігом. Я мимоволі ближче притулилась до Елвіна, бо мороз ніби встиг пробрати під одяг.