20 Розділ

Я не знала, що саме він почув — до моїх вух долітав лише шурхіт вітру між деревами. Але вираз Елвіна різко змінився: настороженість у погляді, напружена лінія плечей. Ми одночасно притислись спинами до годівниці, ковтаючи холодне повітря, і я теж почала вслуховуватись у тишу.

І тоді — ледь чутно, наче крізь товстий шар снігу — долинув тихий, приглушений дзвін. Він повторювався з рівними проміжками, у такт важким, неквапним крокам, ніби хтось ніс дзвіночок, що хитався в унісон рухам тіла.

Звуки здавалися далекими, але кожен новий удар здавався вже ближчим.

І тоді, притулившись плечем до холодного стовбура, я обережно визирнула — зовсім трохи, лише щоб уловити силуети. Він з’явився з протилежного боку Жертовника, рухаючись повільно, розмірено, так, ніби навмисне нарощував напругу кожним кроком. Дзвін, що долітав звідкись із-під його плаща, хитався в такт рухам, від чого мороз повзав по шкірі тонкими голками.

На дальній стороні, за межами Жертовника, я помітила двох низеньких чоловіків — старосту та того, кого обрали цього місяця. Обидва стояли нерухомо, мов висічені з льоду. Вони навіть не озиралися — лише чекали. Наче знали, що наступний момент не їм належить.

Рогатий зупинився посеред вівтаря. Високий, понад двох метрів зросту, міцний настільки, що його тінь сама по собі виглядала як окрема істота. Коли він скинув довгий важкий плащ, сніг тихо злетів з нього пухкими хмарками, ніби не смів торкатись до його тіла. На голові — розлогі оленячі роги, але не природні: темні, наче з нічної кори, з прожилками, що світилися слабким внутрішнім сяйвом, мовби в них текла замерзла кров давніх звірів. Кожен вигин тих рогів нагадував руни чи тріщини у льоді, де живе пам’ять старих богів.

Одяг з грубої шкіри тварин сидів на ньому так, ніби приріс до тіла, а не був пошитий. Щось у фактурі тієї шкіри видавало, що вона не зовсім земна — то темніла, то ніби заломлювала світло, наче хутро реагувало на його дихання.

Від нього йшла не просто влада — холодний тиск, від якого повітря навколо щільнішало. Жах не приходив одразу: він поволі заповзав під шкіру, коли ловила себе на думці, що навіть його кроки не лишають слідів у снігу. Лише легкі тріщини льоду, що виникали й одразу зникали, наче він ступав не по землі, а по самому часі, що не витримував його ваги.

Він наче зазирнув у душу, коли його погляд спрямувався прямо в бік нашої хованки. Я відскочила так різко, що здавалося, мить завмерла навколо. Серце калатало так голосно, що я боялася — чи не почує його сам Рогатий, чи не проникне він прямо сюди. Я кинула швидкий погляд на Елвіна. Він дивився прямо, але якимось скляним, непроникним поглядом, ніби бачив крізь мене і крізь сам час.

Я накрила його руки долонею, тихо, але твердо, змушуючи звернути увагу на мене. Він лише кивнув, немов відповів, що все в порядку.

Але я боялася… Та одночасно хотіла знати, що буде далі. Щось глибоко всередині шепотіло мені, що це важливо і я мушу знати, що там відбувається.

Я відчула холодну, але живу ауру, що виходила від Рогатого, коли знову спробувала поглянути на нього. Він не рухався, але присутність його вже змінювала простір, змушуючи світ навколо напружено вичікувати.

Потім відбулася дивна й водночас моторошна сцена. Староста почав ходити довкола Жертовника, наче по замкненому колу, з кожним кроком підкидаючи у вогнище щось дрібне та темне, від чого полум’я розгоралось ще сильніше, здіймаючись над ним живими язиками. А обраний — блідий, ледь тримаючись на ногах, — нарешті підійшов до Рогатого. Його очі впиралися в сніг; він не смів підвести погляд, чи то від страху, чи то така частина ритуалу. І тоді почалося те, що пронизало мене холодом до кісток, тоді як Елвін, ніби не помічаючи жахливого, тільки безпорадно звів плечима.

Рогатий спрямував довгі руки з гострими, мов лезо, кігтями на обраного, й з тіла того малого чоловіка раптом вирвалося сяйво — бліде, тремке, майже беззахисне — і почало зникати в грудях Рогатого. Таке я бачила тільки у фільмах, і там це ніколи не віщувало нічого доброго. Чи він виривав у нього душу? Я не знала, лиш відчувала, що відбувається щось заборонене й первісне. Елвін же в кіно не ходив та фантастику не читав — йому не було з чим порівнювати, тож у його розумінні це просто священнодійство.

Я практично припала до землі, торкаючись долонями снігу, щоб краще побачити, що ж робить ця істота. Через кілька хвилин, коли сяйво остаточно згасло, в руках Рогатого з’явилася кришталева куля — ніби створена просто з холодного повітря чи витягнута з того нещасного чоловіка. Обраний залишився стояти на слабких ногах: зовні живий, але я була певна — варто лише зазирнути йому у вічі, й я побачу там щось жахливе, порожнє. На одних інстинктах він повернувся та, хитаючись, пішов за межі Жертовника. Староста одразу підійшов, і куля, що з кожною миттю ставала все “реальнішою”, тяжчою, лягла в його руки.

Раптом просто над нашими головами злетів папуга, вигукуючи свої лісові забобони так різко, що я здригнулася. Він пролетів буквально над нашою хованкою, і я знову глянула на Жертовник. І тоді мене пройняло: Рогатий дивився просто в наш бік. Не відводячи погляду, ніби вже давно знав, де ми. Не може бути… Це птах нас видав? Чи він розуміє мову птахів? Мороз по спині підскочив вище, стискаючи серце.

Я схопила Елвіна за руку, і, пригнувшись так низько, як могли, ми побігли в бік лісу, використовуючи годівницю як останній заслін від його очей. Хоч я зовсім не була впевнена, чи ми ще не розкриті. Лише коли ми опинилися в хащі, де навколо тісно зімкнулися високі та низькі ялинки, ми зупинились. Мій подих був гарячим, а страх — живим, наче хтось іще невидимо йшов за нами між дерев.