19 Розділ

Від однієї лише назви — «Жертовник» — стигло дихання. В центрі стояв величезний кам'яний монумент рогатої істоти, така неприродна постать, що здавалося, ніби вона виросла з самої землі й досі розмірковує, кого покликати наступним.

— Ходімо, сховаємось за годівницею для козуль. Вони зараз повні стоги сіна, нас точно не помітять, — прошепотів Елвін.

Ми швидко прокрались до великої дерев’яної конструкції. Вона й справді була не маленька, тож сховатися за нею було легко. Я пригнулася слідом за ним.

— Нижче, — тихо наказав він.

Довелось майже сісти навпочіпки. Я обережно висунула носа, але ані старости, ані когось, хто хоч віддалено нагадував би істоту, на ім'я Рогатий, видно не було. Тиша стояла така густа, що чути було лише потріскування кори на деревах.

Навколо постаменту з Рогатим по чотирьох сторонах світу горіли вогнища в масивних залізних чанах. Полум’я кидало на сніг тремтливі помаранчеві відблиски. Під самим постаментом лежали підношення — різноманітна їжа, свіжі хлібці, засушені ягоди, глиняні фігурки, кілька ялинкових прикрас, що відсвічували у вогні.

Якби не сам монумент, усе виглядало б майже по-домашньому, наче хтось готував святковий стіл у лісі. Та варто було підвести очі — і невинність розбивалась об той кам’яний лик. Роги істоти здіймались угору, неначе виростали просто із ночі, а чорні провалля очей поглинали світло, не віддаючи нічого взамін. Від того погляду неможливо було відвестися, і ще важче — заспокоїтись.

Спершись спиною на теплий стіг сіна, я прошепотіла, щоб хоч якось відволіктись:

— А чому у вас вічна зима? Невже ніколи не було літа? Як так?

— Не знаю. Я завжди знав лише зиму, — відповів він. — Але є легенда: нібито наш світ створив господар морозного повітря. І щоб панувати завжди, він зупинив час, заморозивши землю.

— То він ще й часом керує?

— Так переказують. Але це лише казки, — тихо хмикнув Елвін.

— То ти не віриш у казки. А Рогатий тим часом приходить до вас щомісяця. Це хіба не істота з самих легенд. Та й саме Різдво повторюється кожного місяця… складається враження, ніби час тут справді зупинився.

— Для мене завжди існувало Різдво як завершення чергового прожитого місяця. Моє найулюбленіше — Крижане Різдво та Інисте. Тоді сніг ще не втоптаний, молодий, а на гіллі тримається тонка, аж дзвінка шкарлупа льоду.

— У кожного Різдва навіть назви є? А зараз яке?

— Зараз Велике Різдво, початок великого циклу. Потім буде Хуртовинне. Є ще Різдво Замерзлих Квітів, Різдво Полярного Сонця… Загалом їх дванадцять.

— Ну хоч щось, що нагадує наш календар, — буркнула я й знову спробувала визирнути. Але Елвін різко схопив мене за плече й притримав.

Я тільки-но хотіла обуритись, та варто було подивитися йому в очі — і слова застрягли в горлі. На його обличчі з’явилась серйозність, якої я ще не бачила, хіба що тоді, в лісі, коли ледь не ступила на територію Рогатого.

Він нахилив голову, вслухаючись у ліс.

— Йде, — ледь чутно промовив він.