17 розділ

Гості тут шанувалися і підносили їм найкраще. Нас з Елвіном попросили підняти зірку на ялинку. Зважаючи на висоту цього деревця, нам це дійсно вдалося краще, ніж будь-кому іншому.

— Кажуть, чим більша родина, тим вища ялинка, — зауважила Йола, дружина Отара, посміхаючись.

Цікаво, яка тоді ялинка в інших будинках, де збираються великі сім’ї, подумала я.

Я самотужки не змогла б зачепити зірку. Елвін ніжно підняв мене й посадив на плечі, і спочатку я розгубилася від такої близькості. Але відчувши, як міцно він мене тримає, розслабилась.

І тоді, під легкі оплески всіх присутніх, ми разом підняли символ світла та надії, і я залишила зірку на верхівці ялинки. У цю мить Різдво справді прийшло до нас — тихе, тепле й сяюче.

Коли кожен член родини після святкової та ситної вечері гомоніли по куточках будинку, Елвін присів поруч зі мною за невисокий дерев’яний столик посеред затишної вітальні. Його голос прозвучав майже пошепки, але достатньо чітко, щоб холодок пробіг уздовж хребта:
— Нам час йти, якщо ти все ще хочеш… побачити його.

Святкова атмосфера навколо неначе приглушилась. Діти ще сміялися біля ялинки, гірлянди мерехтіли теплими вогниками, а зі столу тягнувся аромат кориці й запечених яблук… і на цьому тлі слова Елвіна прозвучали майже недоречно — тривожно, небезпечно.

Чи справді варто було покидати цей теплий, майже домашній світ, щоб поглянути на істоту, яку місцеві вимовляють пошепки — Рогатого?

— Якщо ти передумала, — тихо додав він, нахилившись ближче, — то зовсім не обов’язково.

— Ні, — я майже вистрілила відповіддю, хоча голос трохи здригнувся. — Підемо.
Днями я, ймовірно, повернуся додому… і, може, шкодуватиму, що не наважилась.

В цей момент гірлянди на ялинці поблимали так, ніби підтакували моєму рішенню. А я тільки сильніше відчула, як хвилювання змішується з дивним передчуттям — небезпечним, але захопливим.

Залишивши дім Отара, який узагалі не збирався нас відпускати, але під кінець чомусь хитро підморгнув мені та майже власноруч випхав за поріг, я тільки зітхнула. Схоже, він помилився з припущенням про справжню мету нашої «прогулянки» — і, здається, був тільки радий допомогти.

Ми рушили засніженою вулицею, й мовчанка сама собою опустилася між нами. Чутно було лише, як під чоботами скрипів сніг, а ліхтарі, що мерехтіли вздовж дороги, відкидали м’які золотаві плями світла. Між низькими круглими будиночками лежали глибокі тіні, й ці сутінки створювали те особливе відчуття зимової тиші, ніби весь світ затамував подих.

Я, звісно, не витримала тієї ніякової паузи.
— А… чому ти інший у світі Малоросликів? — вирвалось надто швидко, щоб я встигла себе зупинити.

Минуло всього кілька секунд, а я вже почала збивчато вибачатися. Але Елвін зупинився, легко торкнувся моїх рук в рукавичках, затримавши їх у повітрі, а тоді обережно опустив донизу.

— Все добре, Даріє. — Він усміхнувся тихо і трохи сумно. — Ти б знала, скільки разів я сам ставив собі це запитання… аж поки не з’явилась ти.

Ми завмерли посеред вулиці. Я вже й не знала, що сказати — слова просто розчинилися в горлі.

— Не повіриш, — продовжив він, відвівши погляд убік, — але коли мені було дванадцять, я вже був вищий за будь-кого в місті. Дивився зверху навіть на старосту. І не знав, як… вписатися. А діти… вони не завжди бувають добрими, коли ти не схожий на них. Коли я навчився ремеслу і майстрував найгарніші скульптури в місті, з мене більше не кепкували, але в їх поглядах, я завжди читав – чужий.
Він зітхнув.
— Потім, коли виріс, довго думав, що це злий жарт долі… чи знак, який я ще не розумію.

Світло ліхтаря падало йому на обличчя, виділивши ледь помітну тінь смутку — ту, яку він зазвичай ховав за посмішками.

— А потім прийшла ти.
Його голос прозвучав майже нечутно, але в тій тиші зимового вечора він упав на мене сильніше за будь-які вигуки.

— І що це змінило? — я на крок наблизилась, намагаючись вловити сенс його слів, зрозуміти, до чого він веде. Та раптом він замовк. І в ту ж мить на його вуста поволі опустилася самотня сніжинка. Вона розтанула так швидко, що я мимоволі простежила кожен її доторк — а разом із тим упіймала себе на тому, що вже занадто довго дивлюсь на його губи.

Він наблизився повільно, немов боявся злякати мою рішучість… або власну. Коли його губи торкнулися моїх, поцілунок вийшов цього разу зовсім іншим — м’якішим, глибшим, теплішим. Він був солодкий, наче гарячий мед, що зігріває потайки, зсередини. Повільний, майже нерішучий на початку, але такий щирий, що я розтанула в його обіймах так само, як та сніжинка на його губах.

І поки він цілував мене, я вперше по-справжньому злякалась однієї думки:
як я взагалі зможу піти з цього світу… і як буду жити далі без його поцілунків.