15 Розділ

Елвін наздогнав мене майже миттєво й зупинив різким окликом просто біля вуха.
— Даріє, вибач… Я не знав, що ми так забаримось. Я все життя з цим живу і якось навіть не подумав тобі розповісти. Думав, усі так живуть, як ми.
— Ні, не всі, — я зціпила плечі. — Я ніколи не жила під боком… чудовиська. І взагалі, він справжній? Ти коли-небудь його бачив?
— Так, звісно. Ти теж хочеш його побачити?

Я, певно, зблідла від одного лише його тону. Слова застрягли десь між горлом і морозом.
— Побачити? Тобто… на картинці?
— Ні, справжнього. Хочеш подивитись?

Я ковтнула холодне повітря, намагаючись зібратися.
— Це… не небезпечно?
Він зам’явся, ковзнув поглядом убік, а потім нахилився трохи ближче, понижуючи голос:
— Ми сховаємось. Нас ніхто не побачить. Сьогодні його задаровує староста міста. Ми можемо прокрастися і поглянути, якщо тобі цікаво.

Я спершу почервоніла від того, як близько він стояв, а потім — від самої пропозиції.
— За кілька днів мене тут уже не буде… — я зітхнула. — Тож чому б і не глянути на різдвяного духа?
Знизала плечима так легко, наче мені байдуже, хоча всередині вже сварила себе за легковажність і ту кляту цікавість, що завжди веде мене не туди. І сьогодні, можливо, до нових неприємностей.

— Домовились, — усміхнувся Елвін. — Я пізніше зайду до будинку Отара і запропоную тобі прогулятись. Тоді й підемо. В одне місце. Саме там зустрічають Рогатого, коли він виходить із лісу.

Я почала себе картати за легковажність майже одразу після того, як ми з Елвіном попрощались. Спочатку рука застигла над дверною ручкою, ніби щось ще давало останній шанс передумати, а потім я просто махнула на всі внутрішні застереження. Це ж диво — опинитись в іншому світі, та ще й побачити міфічну істоту. А раптом це і є справжня магія?

Видихнувши, я розчинила двері й переступила поріг будинку Отара. Попереду мене чекала ще й святкова метушня — у світі, де Різдво приходить щомісяця. Але я точно не була готова до того, що побачила всередині.

Вони, без сумнівів, знаються на святах і прикрасах.

Двері тихо скрипнули й зачинились за спиною, а мені в ніздрі вдарив найпрекрасніший аромат свята, який я будь-коли відчувала. Гострий, смолистий запах, що нагадував про ліс і свіжий сніг, огорнув мене легкою, майже відчутною аурою. До нього долучився теплий, вершково-солодкий аромат цукрового печива, який тягнувся з кухні й ненав’язливо запрошував пройти далі.

Коли я увійшла до вітальні, ялинка сяяла всіма своїми вогниками, мерехтіла поруч зі старим, добре розігрітим каміном. Сухий, димний, трохи землистий запах згорівших дров створював відчуття тепла й безпеки — таке, ніби мене хтось укрив невидимою ковдрою.

На низенькому столику стояла чашка гарячого какао, а наймолодша з родини крутилася на маленькому пуфі, тримаючи ту чашку так обережно й міцно, ніби це був найбільший скарб у світі.

Цей вечір запам’ятається мені як один із найчудовіших спогадів у цьому дивному світі. У домі Отара панувала така тепла святкова круговерть, що здавалося — сам дух Різдва, або, якби сказала моя бабуся дух Дідуха, сидів десь поруч, прихилившись до спинки старого крісла-гойдалки.

Ми співали їхні зимові пісні — неспішні, мелодійні, з казковими мотивами. Діти сміялися так щиро, ніби їхній сміх був частиною ялинкових гірлянд, а коли ми почали гратися у забави, знайдені під ялинкою, кімната перетворилась на живий калейдоскоп вогників, тканих із радості.

Господарі ходили туди-сюди, пригощаючи всіх теплим напоєм, що пахнув медом, спеціями та трохи — дитинством. На столі тремтів світ від маленьких свічок, прикрашених візерунками сніжинок, а вікна були обведені тонким морозним мереживом, яке ледь помітно сяяло в світлі каміна.