14 Розділ

— І яку плату він вимагає? — запитала я, вже сама озираючись, ніби той самий дух міг з’явитися прямо за моїми плечима.

— Він бере не золото і не речі, — промовив Елвін, ступаючи швидше. — Він приходить за тим, що люди не цінують, поки не втратять.

Я відчула, як мороз пробирається під одяг, і вже не була певна, це від холоду чи його слів.

— Ти це зараз так спеціально загадково говориш, чи він справді такий лихий? — пробурмотіла я, активніше озираючись через плече. Сутінки густішали до фіолетового, і в кожній тіні почало здаватися, що хтось там стоїть.

Елвін стиснув мою руку трохи міцніше.

Він хитнув головою.
— Він забирає те, без чого людині не обов’язково померти… але жити стає нестерпно. Так кажуть.

У грудях щось стислося сильніше, ніж страх. Мені навіть здалося, що власний подих відбивається об повітря дзвоном.
— І чому ми тоді не поспішаємо? Чому ти мене в ліс повів узагалі?!

— Ми встигаємо. Ходімо.

Я видихнула так шумно, що пара здійнялася густим клубом.
— Ну прекрасно. Просто чудово, — забурмотіла я, метушливо озираючись. — Господарю магічної крамниці, я просила звичайнісінький презент для друзів. Не портал в інший світ, замаскований під сніговий вихор. І тим паче не Рогатого духа Різдва я не замовляла!

— Ти до кого звертаєшся? — запитав Елвін, оглядаючись назад.

— Та є один такий господар крамниці… — я закотила очі. — Думаю, це його рук справа. Той сніговий вихор, що перекинув мене у ваш світ. Увечері я тримала в руках іграшкову родину гномів, а вже зранку прикинулась в твоєму світі в будинку Отара.

Сніг поскрипував під нашими рухливими кроками.

Горизонт міста розтікався сріблястими порошинками, що тихо мерехтіли на снігу. Місто малоросликів здалеку нагадувало щільне скупчення присадкуватих, круглих будиночків, що тулитись одне до одного так щільно, ніби разом ховалися від вічної холоднечі. Їхні купольні дахи були схожі на снігові шапки лісових грибів, а з овальних вікон вибивалося м’яке, жовтувате світло, яке пульсувало в морозному повітрі.

Поміж засніжених дахів здіймалися тонкі, рівні стовпчики білого диму — вони майже губилися на тлі блідо-сіро-блакитного неба, але саме вони нагадували про теплі печі, про рух і життя, що вперто боролися з холодом усередині цих крихітних осель.

На тлі монолітної стіни Замороженого Лісу, який оточував місто, цей горизонт виглядав як срібна намистина, що горить серед безкрайньої зимової холоднечі.

Я видихнула глибоко, а з рота вирвався цілий туман, коли зрозуміла — ми нарешті дісталися міста. Я різко кинула мотузку, якою тягнула ту кляту ялинку, і розвернулася в бік вулиці, де жив Отар.

Елвін щось вигукував мені навздогін, але я навіть не намагалась розібрати слова — досади в мені було більше, ніж морозного повітря навколо. Він повів мене в ліс, не попередивши, що там, виявляється, мешкає якесь древнє чудовисько, яке вимагає якоїсь плати. Я не підписувалася на жодні різдвяні угоди з потойбіччям.