13 Розділ

Варто було йому торкнутись мене губами знову, як хвиля тремтіння пройшла всім тілом, змушуючи притиснутись щільніше. Його дотик був водночас гарячим і легким, неначе тане крига, але залишає слід тепла, що не зникає.

У пряному присмаку його губ я відчула щось, що могла б назвати справжнім дивом. Час ніби зупинився: сніг тихо сипав навколо, але наш світ існував лише в цьому миттєвому дотику.

Він затримав подих, перед тим як гаряче, майже приглушене зітхання вирвалося з нього. В мене в голові все сп’яніло, серце билося шалено, а руки самі тягнулися до нього, не відпускаючи. Кожен його рух був як магія, що танула між нами разом із морозним повітрям зимового лісу.

І коли все скінчилось, я відчула, наче мене витягли зі світу, який належав мені, і кинули під ноги морозному духу, бо серце ніби стискалося від пережитого. Відчуття легкості й одночасної слабкості ніби переповнювало мене.

— Варто поспішати, — промовив Елвін, кинувши погляд на сутінкове небо. — Нам не можна залишатись тут після заходу.

Він взяв мене за руку та повів за собою, а я ледве могла стояти на ногах, відчуваючи, що все всередині тремтить. Що це зі мною сталося? Що ще окрім поцілунку?

— Я бачив там ялинку, вона майже ідеальна, — промовив він, примруживши очі і кинувши на мене грайливий погляд.

— Майже ідеальна? — прошепотіла я, намагаючись приховати посмішку.

— Ідеальна! — відповів він, але зупинився, помітно відволікаючись від ялинки, бо його погляд не відводився від мене.

Ми поспішили до невисокої, але пухнастої ялиночки. І все ж мені здалося… чи то вуха Елвіна стали гострішими, чи він насторожено озирався, наче хтось невидимий ішов слідом.

Коли ялинку нарешті було вдало спиляно, ми рушили до міста. Елвін замовк, рухаючись поруч надміру стримано.

— Скажи… тебе так збентежив поцілунок, чи є ще щось? — пробурмотіла я, бо робити вигляд тихої та покірної мені ніколи не вдавалось.

— Ми трохи забарилися в лісі, — відповів він мляво, не дивлячись на мене.

— Та й що такого? Ми ж нічого поганого не робили!

— Справа не в цьому. — Він різко зупинився, і я, зробивши зайвий крок, опинилася просто під ним. Він дивився згори вниз так, що мороз по спині пробіг. — У тому лісі, де не ростуть ялинки, живе створіння. Древній дух Різдва.

— Ти жартуєш. Рогатий? Той, про кого ти згадував? І з чого це він раптом дух Різдва?

— А як інакше? — він упер погляд у мене, трохи спантеличено. — Хіба у твоєму світі не святкують Різдво? І не має Рогатого?

— Святкують, але без рогатих духів! У родинному колі, за святковим столом. Без усіх цих… — я змахнула рукою. — Рогатих!

Він подивився на мене так, ніби я щойно заявила, що сонце — це і є місяць, а земля квадратна.

— У вас немає Рогатого?..

Я звела брови, примружила очі. Його подив дивував мене не менш.

— Ти поясниш, хто такий цей Рогатий?

— Він приходить кожного Різдва…

І немов хтось почув його слова: десь у глибині лісу протяжно завив вовк, а трохи ближче, майже за нашими спинами, хрипко крикнув пугач.

Сутінки раптово згусли.

— Ходімо, — кинув Елвін різко, рвучко прискорюючи крок з ялинкою позаду, що робила за нами широку стежку в снігу.

— То хто він? Розкажи! — я ледь встигала за ним, перебираючи ногами, але мовчати не могла — цікавість розпирала груди.

Вітер ударив у обличчя, заніс запах хвої і… чогось стародавнього, холодного, незваного.

Елвін нарешті заговорив, але голос його був тихим і напруженим:
— Рогатий — не просто дух. Він той, хто приходить за платою кожного Різдва.

Він ковзнув по мені поглядом так, наче бачив більше, ніж дозволяв собі озвучити.
— Нам треба дістатись міста. Він прокидається з настанням сутінків у різдвяний вечір.

Ох, куди ж ти мене закинув, господарю магічної крамниці? Серед моїх покупок була лише родина гномів — ніяких рогатих духів я не замовляла.