11 Розділ

Сніжна баталія розгорілась так стрімко, що перетворилась на справжню хвилю захвату, яка поглинула всіх охочих. Перед очима снували десятки білих куль — вони летіли легкими примарними плямами, наче зимові духи забавлялись поруч із нами. Я відскочила від чергової сніжки, але нога ковзнула… і з гірки я ковзнула вниз, перевернувшись у повітрі та впавши в м’яке, пухке снігове покривало. Світ у мить став білим і тихим.

Коли я розплющила очі, то побачила, як дітвора, налякана й розгублена, збіглася нагорі, визираючи мене з-поміж заметів. Я підняла руку й показала великий палець — мовляв, усе зі мною добре. Діти одразу видихнули з полегшенням.

А тоді поруч з’явився Елвін — він впав навколішки, схиляючись наді мною так близько, що я відчула тепло його подиху на своїй щоці.

— Ти не забилась? — прошепотів він занепокоєно, наче ця гірка могла мене вкрасти.

Я ледве стримала усмішку від його надмірної турботи. І, скориставшись моментом, зачерпнула долонею жменьку снігу та м’яко розмазала його по його щоках, лишаючи на шкірі кристалики, що одразу почали танути. Елвін ошелешено завмер… а потім ми одночасно вибухнули голосним, щирим, майже дитячим сміхом. Сніг скрипів під моїми плечима, а між нами зависла та легка іскорка близькості, від якої навіть мороз здавався теплим.

І раптом ми обидва відчули ту ніяковість, яка з’являється тільки тоді, коли хтось опиняється надто близько, а сміх завершується і залишається маленький, майже не відчутний простір між нами. Ця мить зависла поміж нас, мов теплий подих у морозному повітрі. Ми підвелись, струшуючи зі себе сніг, і неквапно рушили в бік лісу, роблячи вигляд, що нічого особливого не сталось.

У лісі стояло безліч зимових красунь — гарні, рівні, ніби створені для листівок. Майже всі здавались мені ідеальними, але Елвіну, схоже, жодна не підходила.
— Я хочу найідеальнішу, — бурмотів він з тим задумливим виглядом, наче розв’язував задачу з тригонометрії, а не вибирав ялинку.

Ми йшли дедалі далі, і я почала помічати, що ліс змінюється. Ялинок ставало менше… аж поки зелені хвоїнки зовсім зникли, а на їхньому місці височіли дивні, покручені дерева, скуті льодом від коренів до верхівок. Вони виглядали так, ніби мороз сам їх колись ліпив руками.

Елвін раптово схопив мене за руку й різко відвів убік.
— Нам туди, — промовив він тим тоном, яким говорять строгі батьки, показуючи в сторону гарного острівця із засніженими молодими ялинками. — А тим шляхом не ходи.

— Чому? — перепитала я.

— Це не наш ліс. Чужий.

— А хто тут, окрім вас, мешкає?

Він відпустив мою руку. Погляд у нього став серйозний, навіть надто серйозний для такої розмови.
— Рогатий, — тихо сказав він.

Я вп’ялася у нього поглядом… а тоді не витримала й розсміялась.
— Та ну! Це жарт, правда? Місцева страшилка? Ти мене вирішив налякати.

Елвін не відповів. Тільки злегка знизав плечима — і цей рух чомусь зовсім не виглядав жартівливим.

— Просто не заходь у чужий ліс, — нарешті додав він. — Ти відразу впізнаєш межу: там усе скуто кригою. І жодної ялинки не росте.

У ту мить мене аж підкосило від бажання заліпити йому сніжкою — за те, що пробував налякати мене своїм серйозним виглядом. Я трохи відступила назад, обтрусила долоні, потім тихцем підкралась, ліплячи в руках пухку сніжку. І варто було Елвіну озирнутись, шукаючи мене поглядом, як моя біла куля полетіла просто в ціль.

Він завмер на мить і подивився на мене так, ніби був старшим братом, якого я щойно спровокувала на війну. А потім без жодного слова кинув торбу з інструментами в сніг і рвонув до мене з такою хитрою, небезпечно-веселою посмішкою, що я сама злякалась власної витівки.

— Ніііі! — закричала я, ніби від цього реально залежало все моє життя.

Втекти я, звісно, не встигла. Він наздогнав мене за кілька кроків, схопив, притиснув до себе спиною, а я, захлинаючись сміхом, ледве відбивалась, майже граючись, бо сміх забрав у мене всю силу. Сніг під нашими ногами рипів, а відчуття його долонь на моїй талії тільки більше підігрівало в мені той дивний трепет.