9 Розділ

Я сиділа в одній із маленьких кав’ярень, втягнувшись у теплий плед, і спостерігала крізь розмальовану морозом шибку, як з вуличної крамнички забирають останню ялинку. Теплий чай у моїх руках зігрівав тіло і трохи заспокоював розбурхану уяву, але серце й досі стукало швидко, підказуючи, що справжнє диво ще попереду.  

Отар якраз забирав якийсь пакунок у господаря кав’ярні, а його малеча тим часом гралася біля ялинки з новорічними іграшками, що й справді більше скидалися на дитячий конструктор, ніж на прикраси. Схоже, що Різдво тут святкують так довго й завзято, що вигадують нові прикраси, аби одне свято не було схожим на інше. По дорозі я взагалі бачила ялинку, обвішану лише цукерками — і діти обступили її так, наче то святиня.

Двері кав’ярні раптово розчахнулись, впускаючи різкий подих морозного повітря й хмаринку сніжинок. Елвін завмер на вході, легенько вдаривши підбором по дерев’яному порогу, щоб струсити сніг. Його погляд ковзнув по залі, наче він когось шукав… і завмер на мить на мені. Буквально секунду — але серце неначе підстрибнуло.

Тоді він швидко рушив до Отара та господаря. Чоловіки зустріли його гучним сміхом, і вже за мить усі троє пожвавлено перемовлялися, жваві й помітно зраділі. Наче між ними давно тягнувся якийсь веселий жарт, до якого вони лиш тепер повернулися.

Елвін виглядав кумедно, нависаючи над чоловічками. Хоча ті були набагато доросліші за нього, поруч із ним вони здавалися зграєю дітвори, якби не їхні борідки та зморшки в кутиках очей.

Я ж продовжувала дивитися на них крізь відблиски від ялинкових вогників і ловила себе на думці, що хоч і сиджу в теплому кріслі, всередині мене легенько тремтить невловиме хвилювання. Можливо, через той погляд, який він кинув. Можливо, через те, що в цій зимовій казці все було занадто живим, занадто справжнім.

Отар швиденько перебираючи ногами по скрипучій дерев’яній підлозі, що відгукувалась теплим хрускотом морозного дня, підійшов до мене й промовив:
— Діти, Даріє, ну збираємось нарешті додому, будемо прикрашати ялинку.

Я підвелася з маленького крісла, від якого встигла майже прирости — так приємно було сидіти в теплі, поки крізь шибку сипав легкий сніг. До нас підійшов господар кав’ярні Хор, здається, кузен Отара, а Елвін переминався поруч.

На фартуху господаря лишилися плямки від какао та кориці, що весь вечір витали в повітрі.

— Щасливого Різдва, — мовив чоловік до всіх, його голос звучав як частина цього затишного вечора.

Повз нас уже виходили гості кав’ярні, закутані у шарфи, з червоними від морозу щоками. Кожен із них на ходу вітав Хора, неначе так заведено тут з діда-прадіда:
— Теплого тобі свята, Хоре!

— І тобі, щоб не змерзнути! — відповідав господар з доброю посмішкою.

За дверима миготіли вогники на вулиці, і в цю мить у всьому містечку відчувалося щось особливо зимове й різдвяне. А можливо вся справа у привітності місцевого люда, у їх теплих посмішках та дружних привітань.

— Отаре, чекаємо тебе з родиною завтра на вертепі та на вітальному виступі старости. Ми займемо найкращі місця, будемо раді і Дарії, — приязно перемовлявся Хор з Отаром, поправляючи в руках тацю із пряниками, що ще парували теплом.

Я відчула на собі погляд і обернулась — Елвін кидав сором’язливі, майже невловимі погляди, від яких у мене всередині щось тихо ворушилось. Наче ми обоє стояли на маленькому острівці серед загального гомону кав’ярні, і світ на мить звузився до цього крихкого шматочка простору між нами. Не збагну, чому він раптом став таким зніяковілим, бо ще кілька годин тому говорив зі мною цілком впевнено.

І тут дітвора Отара, захоплені веселістю вечора, почали хоровод. Вони стрибали навколо Елвіна, а голосочки звучали дзвінко, як маленькі дзвіночки під стріхами:

— Елвін, Елвін, знову без ялинки!
Сніговик — то не дарунки!
Сніг довкола цілий рік,
А ти знову без потіх!

Елвін глянув на мене ще раз, тепер уже по-справжньому збентежено, а щоки підморозив легкий рум’янець. І від того в його погляді з’явилась якась беззахисна щирість, що змусила мене усміхнутися — трохи приховано, щоб не лякати його сором’язливість.

— Ти хочеш прогулятись? — запитав він, коли голоси дітей стихли й Хор відволік їх імбирним печивом. Його голос був майже тихий, майже несміливий, але в очах світилась надія.
— З тобою? — перепитала я, сама не помітивши, як мій голос зірвався на ледь чутне.

Елвін кивнув і чомусь винувато всміхнувся:
— Я знову запізнився й залишився без ялинки. Якщо хочеш скласти компанію…

— Так, — відповіла я одразу, навіть не встигнувши зробити вигляд, що думаю. — Із залюбки.