8 Розділ

— Дякую, що врятував моє життя, — прошепотіла я, посміхаючись.

— Було важко не помітити таку незвичайну і гарну дівчину серед усіх прилавків, — тихо промовив він. — А коли ти пішла в бік лісу… я не знав, що робити. Серце трохи стиснулося від хвилювання.

Його слова звучали просто, але в них було щось більше — увага, турбота і легкий блиск у очах, що робив цей зимовий світ ще теплішим.

— Ти думаєш, я гарна? — мовила я, трохи сміливо, трохи жартівливо.

Можливо, він знітився, але я цього не помітила.

— Звісно! — відповів він, і його голос звучав щиро, майже ніжно. — Я ніколи таких, як ти, не бачив.

І тоді я вперше повністю усвідомила: всі дівчата, які його оточували, навіть до грудей йому не дотягували. Він вперше бачив дівчину його статури.

Його погляд був зовсім інший, коли він дивився на мене — уважний, теплий і трішки здивований, наче відкриває щось нове.

— Ти давно тут живеш? — я підійшла трохи ближче. Поруч на маленькому столику обережно складені інструменти, а інші розкидані по дерев’яній поверхні.

— Все життя, — відповів він, але тон його був невпевненим, ніби він не давав мені відповідь, а більше запитував мене. 

Обійшла його, і опинилася прямо напроти нього — так близько, що могла розгледіти легкі сніжинки, що сідали на його довгі вії.

— А ти бував десь за межами цього міста?

— Ніколи… Але мріяв побувати.

Він відклав інструмент і сів на маленький стілець, схожий на обрубок пня — можливо, він і був таким.

— А що тебе зупиняє?

Він дивно глянув на мене, потім повільно оглянув усе навколо, наче очікував, що я сама здогадаюся. Його погляд трохи тремтів, але водночас був проникливо теплим.

— Твоє життя, напевно, було схоже на чарівну казку, — прошепотіла я, оглядаючи навколишню красу. — Рости серед такої пишноти... хіба це не справжнє диво?

Він відповів, а в його голосі бриніли далекі спогади:

— Коли кожен день схожий на казку, з часом вона тьмяніє, перетворюючись на звичну буденність. Її просто приймаєш як належне. А я завжди прагнув відчути інше тепло — не те, що дарує вогнище чи тепла піч.

Він був щирий, а ще він мав рацію. Справжня, глибока цінність почуттів відкривається нам лише у порівнянні, на контрасті з їхньою відсутністю.

Раптом у пам’яті сплив подарунок із загадкової крамниці за рогом. Невже це був жарт того дивного господаря чарівної крамниці? Іграшкова родина гномів, яку я в нього купила, перетворилася на справжню, в якій я прокинулася…

І яке ж диво задумав Велес, господар чарівної крамниці, а головне для кого?

Згадуючи кожне слово та погляд господаря тієї таємничої крамнички, я все більше переконувалась, що він якимось чином причетний до мого переміщення. Його очі наче бачили більше, ніж хотілося б, а посмішка ховала таємниці, які мені ще належало розкрити.

І та родина гномів, яку Велес з такою лагідністю розкладав у коробочку для подарунка, підозріло нагадала мені родину Отара: мама і тато, двоє синів і найменша донечка у святковому вбранні. 

І тепер постало питання: чи варто довіритися Отару та вирушити в саме серце завірюхи, щоб дістатися додому? Тіточка з ярмарку, з якою я встигла потоваришувати, пророкувала, що завірюха знову почнеться за кілька днів. Але ніхто не міг підтвердити, чи ті, хто сюди потрапляв, справді поверталися потім назад.

Я все поверталася до розмови з Елвіном. Щось у ньому було таке, що змушувало вірити: він інший — не такий, як місцеві, не такий, як я. А думки так і повертали мене в мить, коли сніжинки наче боялись осідати на його шкірі та тягнулись до його подиху. І цей момент, наче у сповільненій зйомці, промотувався в моїй голові знов і знову. Життя не готувало мене до того, що можна втратити голову лише від одного погляду.