7 Розділ

Метнувшись між рядами, я поспішила туди, де щез Елвін. Сніг хрумтів під ногами, а погляди місцевих ковзали по мені з тим самим неспокійним подивом — варто було лиш потрапити їм у поле зору, як вони хутко відводили очі, ніби боялися, що я зрушу їхній звичний перебіг світу.

Раптом хтось ривком смикнув мене за рукав — наполегливо, але зовсім не боляче. Я опустила погляд і побачила хлопчика з червоним льодяником-півником у руці. Щоки в нього розпашілі, а очі блищали цікавістю. Він ткнув рукавичкою в бік вузької стежки, що вела вздовж краю ярмаркової площі.

— Елвін туди пішов, — повідомив він упевнено, ніби так і мало бути.

— А звідки ти знаєш, що я його шукаю? — я щиро здивувалась.

— Так ти ж прийшла його додому забрати, — не менш здивовано відповів він питанням на питання, наче це очевидно. А потім, не чекаючи жодних пояснень, уже стрибав до гурту дітей, які обступили великі санчата.

Я зупинилась на мить, спантеличена ще більше. Особливо після того, як помітила, що до цих санчат був запряжений найсправжнісінький олень — гордий, білий, з інеєм на рогах, що відсвічував блідим полиском.

Притлумивши бажання теж кинутись до дітвори, я вдихнула холодне повітря й рішуче рушила стежкою. Я мусила знайти рятівника. Після всього, що сталося, я не могла просто піти, ніби він не витягнув мене буквально з-під смерті. Та й дивний дитячий натяк, що я нібито йду «забрати його додому», тягнув думки за собою довший слід, ніж мені хотілося визнавати.

Ступаючи по скрипучому, тугому снігу, я вийшла за ярмарковий гамір і опинилася перед кришталевим містечком. Льодові фігури виростали просто із землі, наче замерзлі спогади: одні вже довершені, гладкі й прозорі, інші — лише обриси, які майстри терпляче визбирували з холодної маси. Хтось різав грані, хтось дихав на інструмент, щоб не примерзав до пальців, а хтось завершував тонкі лінії так, ніби малював зимою по зимі.

І саме там, серед недороблених скульптур, я справді знайшла свого рятівника. Він стояв, зосереджений і мовчазний, схилившись над чимось неймовірно тендітним. Чим ближче я підходила, тим виразніше бачила: ті прозорі ниточки, які я спершу прийняла за тріщинки, були насправді насінинами кульбаби. Він намагався виліпити мить, коли її легка шапочка розлітається в повітрі.

— Як гарно… — прошепотіла я, навіть не намагаючись приховати подиву. Це здавалося майже неможливим у світі, де все, здається, мало бути тяжким, зимовим і застиглим.

Він завмер спиною до мене. Я побачила ледь помітний рух — ніби стримав себе, щоб не здригнутися.

— Я бачив це в одній книжці, — сказав він, повільно обертаючись. Його голос був тихий, але в ньому чулась глибина. — Здається, її теж принесла заметіль.

— Це та, що приносить таких, як я? — запитала я, ковзаючи поглядом по його обличчю, яке наче й саме було живою скульптурою, в якій холод зустрічався з досконалістю. Він був неначе висічений з найчистішої криги, що несе в собі світло, а не морок.

В одній руці він тримав тонкий різак, у другій — легенький молоточок. Поверх теплого кожуха на ньому висів шкіряний фартух, з кишень якого виглядали ще кілька інструментів. На всьому лежав світлий інистий пил, ніби він стояв у хмарі замерзлого дихання.

І мені здалося, що цей чоловік зі світу вічної зими не такий уже холодний.

— У нас такого не буває, ні квітів, ні метеликів, — сказав Елвін, підіймаючи очі від своєї роботи. — Метелики — це такі маленькі комахи з різнокольоровими крильцями…

— Так, я знаю, — відповіла я, ледь стримуючи посмішку від його незвичної мови. Він говорив просто, невимушено, без страху і без зверхності, він точно не належав моєму світу.

— Отже, у твоєму світі дійсно не завжди падає сніг? — запитав він, уважно поглянувши на мене.

— Ні, — похитала я головою. — Є весна… коли сніг тане, і природа оживає. З’являються перші квіти, пахне землею, навіть повітря стає іншим. Потім літо — коли все квітне, ягоди червоніють на сонці, і літають метелики. А після літа приходить золота осінь — тепла, з барвами від жовтого до мідного. І лише потім знову настає зима.

Він слухав так уважно, ніби я розповідала про диво, в яке боявся повірити, а водночас хотів. Сніжинки танули на його віях, і в цьому світлі він здавався майже нереальним.

— Звучить… як щось неймовірне, — прошепотів скульптор, і в його погляді з’явилося те тепло, яке я щойно описала. Наче він на мить уявив собі це літо — і воно відбилося в його очах.

— Отже, ти прийшла із чарівного світу? — запитав він, погляд м’який, трохи зацікавлений.

— Я думала, що я потрапила до чарівного світу. Але магія для кожного своя, — відповіла я. — Я Дарія.

Простягнула йому руку.

— Елвін, — сказав він, стискаючи мою долоню. Його погляд на мить затримався на мені, і я відчула легке тепло, що розливалося по всьому тілу. Мороз більше не колов мені щоки, бо вони палали.