6 Розділ

— Я мав попередити, щоб ти до старого лісу не ходила, — озвався Отар все ще стривожено. — Там бувають бурульки завбільшки з цілого малорослика, а то й більші.

Я озирнулась туди, де щойно стояла, і побачила розтрощені уламки велетенської бурульки, що розсипались навсібіч гострими блакитними скалками. Вони відбивали світло так яскраво, ніби то були маленькі шматочки льодяного місяця.

— Мене що, щойно ледь бурулька не вбила? — слова вихопилися самі, але в грудях стиснулось від страху.

Я з жахом почала торкатись себе за плечі, шию, ребра — ніби переконуючись, що все ще цілісна, що справді стою на цій засніженій землі. Хто знає, які ще дивні небезпеки чекають на мене у цьому вічно замерзлому світі.

Підвівши голову, щоб подякувати своєму рятівнику, я побачила лише його силует, що вже зникав між рядами ярмарку. Він ішов швидко, але все одно виділявся — високий, стрункий, зовсім інший, ніж оці низенькі дерев’яні будиночки з засніженими дахами. Наче хтось чужий цьому місцю, але водночас його частина.

— Хто це? — запитала я в Отaра, який і далі нервово озирався, відчуваючи вину, наче то він бурульку впустив мені на голову.

— Це Елвін, — швидко відповів і аж видихнув з полегшенням. — Як добре, що він підоспів вчасно. Уявляєш, мене б усе місто зненавиділо, якби я свято зіпсував такою трагедією…

Дуже хотілось запитати, чи моя смерть у нього йде десь після хліба, видовищ і порядку на площі — другорядна, так би мовити. Але з язика зісковзнуло інше:

— А чому він… як я?

Отар завмер, знизив голос і схилився ближче, так що його подих ледь струсив сніжинки на моєму плечі.
— До нас іноді приходять люди з інших далеких країв, — почав він повільно. — Але ти перша така… інша. Схожа на Елвіна. Ми все життя думали, що він просто незвичайний. Ну, знаєш… інший. А тепер виходить, його батьки щось приховали. Вони давно відійшли в царство вічного сну, тож питати вже ні в кого. Але ти — доказ того, що він може бути зовсім не з нашого світу. Але це просто припущення, не слухай чуток.

— Тому всі так дивились на мене? Не через те, що я просто чужинка? — мій голос звучав тихіше, ніж хотілось, ніби зима ковтала слова. — А через нього?

— Ні, це все разом, — Отар знову знизав плечима, так просто, ніби говорив про щось буденне. — Пробач, що не розповів одразу. Я ж не знав, чи ви взагалі перетнетеся… та й чи ти не рушиш додому відразу, щойно оговтаєшся.

— А я можу повернутись додому? — Я не стримала хвилювання, що тонко відгукнулося в голосі. — Як це зробити?

— Звісно можеш, — відповів він так, ніби це очевидно. — Все залежить від сезону завірюх. Він якраз починається напередодні Різдва. Так ти й опинилась тут. Завжди приносить нам гостей із далеких країв, я ж тобі казав. Якщо захочеш назад — треба знову потрапити у снігову завірюху.

Сніг тихо почав падати між нами.

— А звідки ви знаєте, — запитала я, вдивляючись у біле марево поза ярмарком, — що ця завірюха поверне мене саме додому, а не закине в якийсь інший світ? Може, у вічне літо… або ще щось химерніше?

Отар знову знизав плечима — як людина, що змирилась із тим, чого не може пояснити.
— Ну, а куди ж іще? — усміхнувся м’яко. — У нас всі дороги ведуть додому.

Фраза прозвучала просто, майже легко, але в ній було щось незбагненне — ніби сенс ховався десь під шаром снігу, який я не вміла розгорнути.

Його відволікли діти — загаласували, смикаючи за рукав і навперебій просячи солодощів. Він нахилився до них, обіцяв щось лагідним голосом.

А я ще раз озирнулася в той бік, куди пішов Елвін. Між рядами гірлянд і хатинок уже не було видно навіть його тіні. Наче він розчинився у цій зимовій казці так само легко, як і з’явився.