5 Розділ

Сонце лежало на обрії важким мідним диском, пригасле, ніби втратило силу боротися зі світом, де панує зима. Повітря стояло чисте, майже гостре, напоєне тією гіркуватою насолодою, що виникає лише там, де холод давно оселився й перестав бути незручністю.

Чим ближче ми наближались до ярмарку, де вирувало людне гомоніння, тим жорсткішим ставав сніг під ногами — твердий, мов давно вкорінений у землю. Якщо тут справді вічна зима, то сніг, здається, вже став частиною самої породи цього краю.

Я ступила на скрипучий, ламкий, як дрібне скло, сніг, коли ми увійшли на ринок. Місцева дітвора поводилися так, ніби блиск бурульок був такою ж банальною частиною пейзажу, як пожовкле листя восени.

Замість рядів прилавків тут стояли маленькі, приземкуваті хатки — ніби вирізані вручну з імбирного тіста й темного, старого дерева. Їхні дахи рясніли сухими квітами, червоними ягодами й крихітними масляними ліхтариками, що тремтіли теплим світлом, відбиваючись у білому заметі.

Я прекрасно відчувала на собі погляди — прямі, допитливі, деякі зовсім не сором'язливі. І воно не дивно: я дивилась на всіх з висоти, а вони, здавалося, вперше бачили таку високу людину. Цікаво… вдома я ніколи не вважала свій зріст чимось незвичайним.

Поміж хаток, де продавали імбирне печиво у формі прикрас, теплі напої та інше святкове начиння, красувалася висока зелена красуня-ялинка, прикрашена неймовірною кількістю вогнів. Здавалося, варто лиш дочекатися вечора — й тут розгорнеться справжня зимова казка. Я пішла далі, очі падали на все одразу, я просто не могла обрати, на чому зупинитися.

Отар, прижмурений і лагідно усміхнений, постійно кидав на мене погляди — видно було, як він тішився тим, яке враження справляли на мене їхнє містечко та святковий ярмарок. Довгі округлі ряди, якими я петляла, могли б задовольнити будь-якого різдвяного естета з мого світу. Поруч зі звичними запахами смаженого м’яса та медовухи з’являлися незвичні аромати: карамелізований лід із тонкою морозною солодкістю, заморожені квіти, що пахли літом, якого тут ніколи не буває, та гарячий ягідний сік, який продавали біля крижаних скульптур тварин.

Поки Отар втихомирював свою трійцю малечі, я зазирнула далі, за ярмаркові ряди. Переді мною відкривався ліс закам’янілих велетнів, яких вкривав настільки щільний сніг, що вони здавалися древніми стражами світу, прирослими до землі. Цікаво, що ж там, по той бік, майнуло в мене, і я вже хотіла запитати про це Отара. Та щойно обернулася — завмерла.

На самому краю лісу, де я стояла, з ринкової площі на мене дивилися десятки очей. У кожному читався страх. Отар, розмахуючи руками, щось кричав із останнього ряду ярмарки й мчав до мене так, ніби земля горіла йому під ногами. Та я не встигла розібрати жодного слова. І навіть часу на це не було.

Раптом мене збили з ніг сильним поштовхом — так різко, що повітря вихопило з легень. Я покотилася по снігу, світ миготів клаптями білизни й ялинкових тіней. За кілька секунд, нарешті розплющивши очі й відчувши чиюсь тяжкість зверху, я зустрілася з поглядом.

Глибокі синюваті очі чоловіка дивилися просто в мене, із такою самою розгубленістю, як і моя.

— Ти в порядку? — спитав він, дихаючи важко, ніби щойно вирвав мене з лап бурі.

— Ага… тільки дихати важко.
— Вибач, — він різко звівся на ноги й простягнув мені руку. Його долоня була теплою, зовсім не зимовою, і я чомусь не вагалась ні миті, приймаючи її.

Отар підлетів майже миттєво, розмахуючи руками й сиплючи снігом навсібіч.
— Даріє, ти не забилась? — він оглядав мене так уважно, ніби кожна подряпина могла розповісти щось страшне.

Я ж ніяк не могла опустити погляд. Той чоловік… він стояв так близько, що зимове світло, відбите від снігу, створювало довкола нього м’який холодний ореол. Його очі — синюваті, спокійні — ковзнули по мені, і чомусь від того подих став ще коротшим.

— Що щойно відбулось? — прошепотіла, не відриваючись від нього, ніби намагаючись зрозуміти, хто він та чому його присутність така… відчутна. Він був значно вищий за мене, й ця різниця зросту робила момент ще дивнішим. Він був немісцевим?