4 Розділ

— Я Дарія, — несміливо мовила я. — Дякую вам за гостинність.

— Чудово, — усміхнулася Йола. — Отаре, візьми дівчинку з собою та покажи їй місто. А ярмарок цього місяця особлива — до нас приїхали майстри з усіх околиць. Даріє, тобі сподобається.

Вона знову нахилилася до чоловіка й тихо додала:

— І не забудь пригостити її нашим святковим пудингом. Пташечка, мабуть, уже виставила свій родинний рецепт на прилавку.

Вже біля виходу Отар дістав мій кожушок і простягнув мені:

— Тримай! У нас заведено добре доглядати за зимовим одягом і чоботами, — він кивнув на мої, що чемно лежали на поличці. — Не хотів, щоб ти про це турбувалась. У нас гості бувають нечасто, тож нам пощастило, що саме ми тебе знайшли. Все місто про нас говоритиме.

Я заходилась одягатись, натягуючи теплі чоботи, й одночасно розпитувала Отара:

— Але як так сталося, що ви мене підібрали тут неподалік, а я ніколи не чула про вашу країну? Я ж… зовсім поруч живу.

Він злегка спинився з відповіддю, допомагаючи дітям застібнути пальта, а потім несміливо всміхнувся. Розчинив вхідні двері — і мене мовби підхопила хвиля світла.

Це була не вулиця — а саме свято, що розлилося простором. Нічого подібного в моєму місті не існувало. Я точно була далеко від дому. Вийшовши на поріг, я мимоволі закрутилась, ловлячи долонями маленькі витончені сніжинки, які плавно спускались із блідо-блакитного неба.

Навколо кожне деревце й кожен паркан були прикрашені стрічками та ліхтариками. Дорогою проходили такі ж невисокі, святково вбрані дівчатка й хлопці, малеча з мамами, літні родини — усі зупинялися на мить, щоб роздивитися мене, коли проходили повз низенький паркан, що огороджував дім Отара.

Їхні погляди не були настирливими — радше здивованими, ніби я була першим сніжним гостем, який забрів до їхнього зимового світу. Якби їм ще вушка гострі, вони б точно нагадували гномів з чарівних казок.

— Отже, я в країні малоросликів… — пробурмотіла я. — І що, у вас завжди так гарно?

Я озирнулась на Отара — дітки вже помчали вперед, збуджено перегукуючись.

— Звісно, — кивнув він. — Кожного місяця ми готуємось до свята.

— Але чому? Я маю на увазі… зараз зима. Ви її проводжаєте? А влітку… ви теж святкуєте Різдво?

— Що таке “влітку”? — спантеличено перепитав він.

— Ну… коли сонце палить, коли ягоди дозрівають, коли… — я не договорила. Він дивився так, ніби я несла якісь дурниці, щось із казки, вигаданої на ходу. Я теж замовкла, відчула, як у грудях стискається.

Потім обережно додала:

— А буває, що сніг не падає?

— А-а, ти про це. Звісно, буває. Іноді вночі не падає. Або після обіду, коли вже кучугури намете.

— Отже… вічна зима і вічне свято? — перепитала я, приголомшено й трохи розгублено.

— Звісно! — весело відповів він, широко усміхаючись і притримуючи для мене хвіртку. — А як же інакше?

— Як же інакше… — буркнула я під ніс, але ступила за ним.

І вже тоді мене накрило. Справді накрило: ніби щось у голові клацнуло на своє місце. Я потрапила або в інший світ, або… в ту засніжену скляну кулю, яка завжди так мене заворожувала, коли її струшуєш — і штучний сніг починає кружляти. Тільки тут цей сніг був аж надто справжній, холодний, живий.

Поки ми йшли вулицею, на нас озирались усі, кому не лінь: хтось непомітно позиркував з-за прикрашених тинів, хтось уповільнював кроки, хтось всміхався, ніби впізнавав. Маленький хлопчик, що йшов поруч із мамою, раптом витяг ручку, тицьнув у мене пальцем і голосно вигукнув:

— Дивись, це ж подружка Елвіна!

Мати одразу почервоніла, сипнула на сина тихим шипінням, вибачилась переді мною й мало не бігом потягла хлопчика вперед.

«Який ще Елвін? — майнула в мене думка. — І з якого дива я його подружка?»