3 Розділ

У ніс ударив різкий, насичений аромат прянощів і теплого дерева. Я розплющила очі. Виявилося, я лежу в м’якій постелі — чужій, але такій затишній, наче мене тут чекали.

Що зі мною сталося вчора? Останнє, що спливало в пам’яті, — той шалений сніговий вихор, який підхопив мене, і… порожнеча. Більше — нічого.

Почувши якийсь грюкіт і гупання, я повільно підвелася. Ззовні хтось капошився, бурмотів, переставляв щось — дрібні звуки, що створювали враження живого, людяного ранку… тільки не мого. Я підійшла до дверей. На мені був учорашній одяг, проте мій кожушок і чоботи зникли, наче їх з мене зняли, поки я спала.

Кімната була прикрашена так, ніби тут готувалися до свята: на стінах висіли віття ялини, сушені яблука, стрічки й мініатюрні солом’яні фігурки. Та найбільше мене вразило інше — сама оселя нагадувала старенький будиночок моєї бабусі, той, де я проводила зимові канікули. Тільки тут дерево було свіжо відполіроване, чисте, тепле на вигляд, а стіни вкривали незнайомі орнаменти, схожі на ті, що я бачила лише в старих різдвяних книжках.

Я прочинила двері й обережно виглянула. І майже миттєво мене помітив чоловічок — невисокий, десь мені до плеча, у кумедному світерку з оленями. Він зупинився й одразу заговорив.

— Нарешті ти прокинулась! — вигукнув чоловічок, аж засвітившись радістю. — Ми вже думали, що спатимеш до обіду і пропустиш усі веселощі!

— А де я? — запитала я, виходячи до розкішно прикрашеної вітальні. У каміні живим полум’ям потріскували дрова, а з кухні линув запах свіжої випічки й дзвінке побрязкування каструль.

— Ти в нас удома, — відповів він добродушно.

— А… де саме ваш дім знаходиться? — обережно перепитала я, не наважуючись робити висновки.

— У Країні Малоросликів, — жваво мовив він. — Ми тебе вчора знайшли, коли ходили по ялинку з дітьми. Он бачиш, яку красуню привели, — він вказав на високу, пишну ялину посеред вітальні, що сяяла блиском, наче тільки з лісу вийнята. — Ми тебе чекали, доки ти прокинешся, щоб прикрасити її разом. Велика непошана прикрашати ялинку без гостей!

— Перепрошую… а сьогодні Різдво? — слова самі вилетіли з рота.

— Звісно, Різдво! Як і кожного місяця! — безтурботно відповів чоловічок.

— Почекайте… — я відчула, як у голові знову закрутилося, — яка ще Країна Малоросликів? І чому ви святкуєте Різдво щомісяця?

— Не тисни на дівчину, бачиш же — вона розгублена, — втрутилася жіночка, що щойно вийшла з кухні. Вона витирала руки об рушник і була так само маленька, кругленька й привітна. Справді, здавалося, ніби я потрапила в якусь дивний казковий світ малоросликів.

Заторохтіли дзвіночки, і з сусідніх кімнат вискочила дітвора — двоє хлопчиків та дівчинка в святкових костюмах. Дівчинка була мов маленький янгол із срібними крильцями, а хлопчики — у зелених вбраннях ялинок, з червоними круглими носиками, що світилися від захвату.

— Ярмарок, ярмарок! — вигукнули вони разом і закружляли довкола батька, сиплючи дзвінкими переливами з маленьких дзвіночків, пришитих до рукавів.

— Любий, веди їх уже на свято, бо вони й справді не втихомиряться, — зітхнула жінка. — А ялинку прикрасимо згодом.

Вона підійшла до мене ближче, помітивши мою розгубленість, і легенько схилилась:

— Мене звати Йола, а це мій чоловік Отар. Ми раді привітати тебе в нашій оселі й будемо щасливі, якщо зустрінеш свято разом із нами.

Вона закліпала довгими чорними віями, й я відчула теплоту, що виходила від цієї маленької пишненької жіночки. Я й справді не мала жодної підстави відмовлятись — тим паче, що на жодній відомій мені мапі я ніколи не бачила їх країни з такою назвою, яку вони називали. Й куди мені було податись?