1 Розділ

Мандарини посипалися з розірваного пакунка і почали котитися по дорозі, що стрімко опускалася вниз, прискорюючи їхній політ. Я побігла за ними, підбираючи ті, які встигала. А потім відчула, як хтось жбурнув сніжку мені в плече, і стала озиратися. Нікого не було. Але, що дивно, раптом у провулку, в якому ніколи нічого цікавого не було, закрасувалася вивіска з вогниками та написом «Чарівна Скринька Дідуха»

Двері та вся стіна була прикрашена ялинковими гілочками та прикрасами, і на фоні миготливі різнобарвні лампочки обрамляли вивіску.

Наче мене потягла невидима енергія, я пішла вперед, і вже на порозі, коли рука потяглася до ручки, я зрозуміла, що точно маю зазирнути в середину, і вже забула про мандарини, які розсипалися за мною стежкою.

Промайнувши тишу провулку я торкнулась ручки.

Двері скрипуче відчинилися, і я опинилася в справжньому царстві свята.

Першим мене огорнув запах свіжозрубаного гілля смереки, змішаний із теплою, майже домашнім ароматом ванілі щойно спеченого печива. Я на мить заплющила очі, дозволяючи цьому поєднанню огорнути мене, мов тихий подих свята.

Зробила крок уперед, обережно озираючись у пошуках господаря крамниці. Та погляд постійно повертався до прикрас довкола — кожна ніби мала власний подих, свою маленьку казку. Одні сяяли сучасним різдвяним блиском, а поруч — стримані, майже спартанські, схожі на ті, що ми з бабусею колись робили власноруч.

І серед усіх найяскравіше в пам’яті спалахнув солом’яний павук — той самий, яким я колись милувалася довгими зимовими вечорами. Бабуся казала, що його рухи символізують ходу Всесвіту і часу. У дитинстві, під теплим подихом печі, він і справді починав повільно гойдатися й обертатися, створюючи в повітрі тонку мережу світла, ніби живу, мов павутина між світом і тим, що за ним.

І зорі, й інші ялинкові прикраси мерехтіли під самою стелею, кожна по-своєму ловила світло й заманювала мене поглядом. Здавалось, я не побачила жодної повторної — кожна творила власну казку, мовби зібрані вони були з різних світів.

Холод, що досі чіплявся до пальців і щік, тихо розтанув, поступившись затишному теплу. Іншого й годі було чекати в цьому королівстві сяйва та дива. І саме в цей Святвечір мені, мабуть, уперше за довгий час по-справжньому захотілося дива — й здавалося, що тут, між цими прикрасами та м’якими відблисками, воно й жило.

Стара платівка тихенько скрипнула, і в повітря лягла ніжна мелодія з «Різдвяної ночі» — така тиха, що скидалася на чийсь далекий спогад.

Я підійшла до прилавку, зазирнула за нього — і не встигла ні слова подумати, як звідти майже випурхнув дядечко з довгою сивою бородою. Я тільки й встигла блиснути думкою: та це ж… що тобі, сам дід Мороз?

Дідусь із напрочуд молодим, живим поглядом промовив:
— Якщо ви раптом подумали, що я схожий на якогось Діда Мороза… — сказав він, примруживши одне око й нахилившись до мене через прилавок так близько, що я мимоволі відступила на крок. — То мушу вас розчарувати. Ви завітали до крамниці Дідуха. Якщо шукаєте якийсь подарунок — вам далі, направо, за рогом. Там знайдете все, чого душа забажає. А якщо… — він уважно, майже пронизливо мене оглянув, вирівнявся й склав руки на грудях так, що його борода кумедно заплуталась між пальцями, — а якщо в цей особливий вечір вам потрібне диво…

Я трохи розгубилась, не знаючи, чи чекає він моєї миттєвої відповіді, чи просто надає словам ваги. Та зрештою озвалася:
— Враження таке, ніби ви думки читаєте. А Дідух… це що, якийсь джин, що виконує бажання? — запитала я, відчуваючи легку невпевненість у голосі.

Він цокнув язиком і трохи похитав головою.
— Ех, молодь… зовсім предків не шануєте. Отже… Дарія?

— Д-Дарія, — підтвердила я, розгублено блимнувши. Справді, наче читає мої думки. Ім’я моє знає. Де я взагалі опинилась? Якби не ця чарівна, майже магнетична атмосфера, я б, мабуть, уже втекла.

— Не джин я, — буркнув він, але з хитрим теплом у голосі. — Звати мене Велес. А Дідух — це втілення духів наших предків. Я виконую їхні бажання. І сьогодні вони бажають для тебе дива. Ти, Даріє… — він влаштував ще одну свою драматичну паузу, глянув так, ніби щось про мене знав від народження, й додав: — То чи прагнеш ти цього вечора дива?

Я ковзнула поглядом по крамниці. Ну яке диво він може запропонувати? Знижку на прикраси? Чи «два плюс один» на тих симпатичних оленят із м’якого пухнастого хутра? Або, може, набір з родиною гномів, що сиділи на найвищій полиці прямісінько над його головою.

— Я б не відмовилась від тих гном… — почала я, але раптом замовкла. А якщо… якщо він і справді не жартує?

Велес продовжував мовчки свердлити мене своїм уважним поглядом. Здавалося, він і справді чув кожну мою думку — і коли на його губах майнула легка посмішка, я навіть здригнулася від власних здогадок.
Ні, такого не буває. Не буває, переконувала я себе.

— Хай буде диво, — випалила швидко. — Он тих гномів мені продайте. Така мила родина — червоні й зелені костюмчики, блискітки, рожеві щічки.